«Мені тоді було десь три-чотири роки… Ми з батьками вечеряли. Прийшли якісь люди, показали документи, витягли тата надвір. Він сказав нам, що зараз повернеться, мама заплакала… Тато не вернувся. Маму теж забрали. У психушку. А мене до дитбудинку. Поклали на стіл, роздягнули, і якась жінка зареготала: «Повненький попався». Більше нічого не пам’ятаю».

Все це трапилося в середині 1930-х років у Росії, десь у Ярославській області, біля Великого Села. Франківець Ігор Ведерніков і сам точно не знає. Нині йому 88 років. Так пише у паспорті. А недавно чоловік дізнався, що насправді його звали Ігнатом. Де саме він народився, ким були його батьки, чи живі ще хоч якісь родичі – всі ці запитання мордують пана Ігоря вже багато років.

Колись чоловік навіть їздив у Росію, в Кострому, в Денисівський дитбудинок, піднімав папери, але знайшов тільки тонесенький зошит, де серед списку вихованців було і його прізвище. На цьому все – більше жодної зачіпки. Також Ігор Ведерніков кілька разів писав на передачу «Чекай мене», звертався до журналістів з українських центральних телеканалів, але теж глухо, ніхто не відповів.

Єдине, що він точно знає, – його тато вважався політичним злочинцем. Бо в тому дитбудинку були лише діти ворогів народу.

«Коли приїжджав чоловік з Червоного хреста, нас годували дуже добре. Кожен мав показати йому, чого навчився, що вміє робити. Я показував валянки, до яких пришив підбори, – згадує Ігор Ведерніков. – Потім той чоловік їхав геть, а ми знову голодували. Всі продукти віддавали у військовий шпиталь. Навесні ми з хлопцями вишукували картоплю на полях, розпалювали вогонь і запікали її. Така смакота… А якось прокралися в машину від молокозаводу, яка була напхана голландськими сирами. Скільки щастя! Ми з другом хапнули по величезній сирній голівці і дали драпака. Половину зразу з’їли, решту закопали у полі. Влітку у лісі об’їдалися черемшею і бруньками акації. Дуже голодні роки. Дуже».

Коли в 1943-му в Ленінграді прорвали блокаду, до дитбудинку привезли багато ленінградських дітей. Вони були настільки виснажені, що крізь шкіру чітко виднілися органи. Потім вихователі почали підбирати до місцевих дітлахів дуже схожих ленінградських – аби підмінити.

«Мене і ще двох пацанів раптом відправили в інший дитбудинок, – каже пан Ігор. – Місцеві хлопчаки одразу розповіли, що там умертвляють дітей, показали величезне кладовище з дитячими могилками. Ми злякались і навіть на ночівлю не лишилися – втекли. Вешталися полями-лісами, доїли заблукалу корову, крали зерно, смажили на вогні і так не вмерли з голоду. Тинялися, аж поки нас не впіймали під час крадіжки картоплі. Привели назад у перший дитбудинок». 

А якось старший друг Коля запитав: «Малий, хочеш зі мною на південь? Там у лісі яблука ростуть…» Втечу влаштували вночі, якраз на День перемоги. З собою прихопили кілька святкових костюмів, у селі обміняли їх на їжу і гроші. Дійшли до вокзалу в Костромі.

«Знаєте, як ми добиралися тим потягом? – усміхається Ігор Ведерніков. – Під вагонами були металеві клітки для собак. Туди ми і позалазили. Страшніше, ніж тоді, мені, певно, ніколи не було. Швидкість шалена, вітер, а перед самим носом – шпали, шпали… Терпіння і сміливості вистачило до наступної зупинки. Далі ми поїхали вже на даху вагона».

Зрештою пан Ігор опинився аж на Харківщині, знову виживав у місцевому дитбудинку в Краснограді. Годували так, аби не вмерли. Тамтешня вихователька дуже прикипіла до хлопця, купувала йому іриску за кожну п’ятірку в школі. Жінка хотіла усиновити малого, але з Москви прийшла відмова: дітей ворогів народу заборонено усиновляти.

Ігор Ведерніков вивчився у Харкові в ремісничому училищі. Вчився дуже добре, грав у духовому оркестрі. Далі працював на місцевому заводі, його підпільно називали «Серп і молот – смерті голод».

Аби туди влаштуватися, потрібен був паспорт чи бодай метрика. Пан Ігор нічого не мав. Комендант гуртожитку допоміг зробити. Але в документі треба було вказати по батькові. «У мене друг Василь. Нехай буде Васильович», – махнув рукою Ведерніков. Так він став Ігорем Васильовичем.

Потім чоловік переїхав у Чернівці, тоді до Франківська, живе тут уже понад 60 років. Працював майстром в училищі, на керівних посадах на «Промприладі», арматурному заводі, викладав на вечірніх курсах в тодішньому Інституті нафти і газу. Пан Ігор був цінним фахівцем, без роботи ніколи не сидів.

«То було після Помаранчевої революції, – розповідає він. – Наш завод викупили люди з Дніпропетровська, приїхали наводити порядки. Йду якось коридором, а назустріч мій керівник і новий власник. Той пильно оглянув мене з ніг до голови і сказав до нашого директора: «Невже на заводі потрібні такі старигани? Щоб я їх тут не бачив». Того ж дня викликав мене директор, до речі, колись він був моїм підлеглим-технологом. Відкрито пояснив ситуацію. А що було вдіяти? Так я лишився без роботи. А на моїх плечах дружина, яка оклигувала після важкої хвороби, донька і малесенький внук. Я пішов торгувати, збирав на дачі яблука і ніс на базар».

Зараз Ігор Ведерніков веде активний спосіб життя, щодня робить зарядку, ходить навколо озера, слідкує за харчуванням і в принципі почувається щасливим. Але на душі все одно неспокійно – все ще надіється бодай щось дізнатися про свою сім’ю.

Якось пан Ігор знайшов в інтернеті жінку на ім’я Тетяна Ведернікова, котра жила у Великому Селі Ярославської області. До того ж, вона ще й дуже схожа на його молодшу доньку Оленку. Написав тій жінці, але відповіді досі нема. 

«Ціле життя у всіх моїх друзів був хтось із рідних, бодай якась троюрідна тітка чи дядько, хоч якась підтримка, а я завжди сам по собі, – каже Ігор Ведерніков. – Не знаю, скільки мені ще лишилося жити. Внуки вже не раз питали про коріння мого родового дерева. І знаєте, мені соромно, що я не можу нічого розповісти».

Наталя МОСТОВА