«Не люблю, коли люди скаржаться на важке життя. Вони не знають, що таке, коли справді важко, так важко, аж вовком вити хочеться, коли з голоду пухнеш, а хліб, вмочений у цукор, можна скуштувати лиш раз на тиждень. І коли на початку березня по снігу босоніж біжиш у школу…», – каже 74-річна франківка Наталія Фількіна. Її сім’ю у 1945-му примусово виселили під час етнічної чистки в Польщі з рідного лемківського села Розтока Велика.

Жінка показує переселенський акт: «Почитайте, скільки добра ми тоді лишили: купа лісу, величезна хата і стодола, комора, стайні, 36 соток саду, сім гектарів орної землі… Ми були дуже багаті. А потім ніби втрапили у самісіньке пекло». 

Одного дня прийшли польські чиновники і сказали негайно забиратися – на Полтавщину. Господарку казали покинути – на новому місці, мовляв, виділять усе те саме. Наталчин батько повірив – не розумів, що коїться насправді.

Того ж дня у фіру запрягли корову, бо вона бодай молоком могла забезпечити дітлахів. Адже сім’я була велика – восьмеро дітей: троє синів і п’ятеро доньок. Тоді найстаршій Антоніні було 22, а наймолодша Наталя була ще в маминій утробі.

Взяли тільки найнеобхідніше: трохи одягу, посуд. До речі, один фаянсовий таріль досі зберігся. Наталя Дмитрівна витягує його лише на свята, кладе туди фаршированого коропа.

Спершу їхали фірою, потім поїздом, корова – в товарному вагоні. Дорогою їли те, що змогли виміняти. Лишилися тільки жорна і ткацький верстат – їх люди не хотіли, нікому того не треба було – повсюди страшні злидні: вже не було що ні молоти, ні ткати.

На Полтавщині переселенцям дали старезну обдерту хату, замість підлоги – глина, а вони ж такої страшної вбогості ще ніколи не бачили. Їжі нема. Наталчина мама, Стефанія, у відчаї пішла в сільраду, благала, аби дали хоч висівок, бо не мала чим дітей нагодувати. «Чим народжувала, тим і годуй», – сказав сільський голова.

Тоді місцеві селяни не дали сім’ї вмерти з голоду, хоча й самі ледве животіли. Люди радили, аби жінка зробила аборт, бо й так нема що їсти. Але глава сім’ї просто знавіснів від такої поради: «Мови не може бути! Якщо судилося нам вижити, то Бог поможе і ту дитинку теж врятує».

Родина вирішила їхати на Західну Україну, казали, що там трохи краще живеться. Добиралися аж два місяці. У поїзді ледве помістилися, а найстарші діти мусили видертися аж на вагон, трималися там, за що могли, і так їхали.

Батько знайшов хату на Франківщині, точніше, те, що лишилося після того, як вигнали польських господарів, бо ті позабирали з собою вікна, двері… «Ми мали з собою кілька верет, то їх і почепили на вікна, – говорить Наталя Дмитрівна. – Тато був дуже добрим майстром, швидко все полагодив. Їжі тут також не було. Скільки разів сусіди рятували нас від голодної смерті! Зовсім скрутно стало, коли тато помер. Мені тоді було два роки. Він пішов орати, пообідав у полі і ліг на землю трохи перепочити. І застудився. Від запалення легень згорів за кілька днів. Мама лишилася сама-самісінька. Вона тільки плакала і працювала на городах. Коли мама хворіла, іноді тижнями, то я, семирічна, замість мами сапала буряки. Брати в найми ходили за кусень хліба. Отак ми були багатіями, а стали жебраками. А через два роки ще й корова здохла – з’їла цвях. Тоді ми голодували страшно».

Одного разу хтось із сусідів зайшов до них у хату, а в ліжечку мала Наталя лежить. «Стефо, ти кажеш, що ви так бідуєте, а мала твоя ондечки яка пампушечка». – «То вона спухла від голоду…»

Щастя було, коли весна наставала – на полі видовбували мерзлу картоплю, а коли виростала лобода і кропива – взагалі була красота. Смак м’яса давно забули. Коли хотілося солодкого, то варили цукрові буряки і на тому сиропі готували кукурудзяну кашу, додавали яйце – і в піч.

Якось закінчилася солома в хаті – не було чим в печі запалити, така холоднеча, аж вода в мисці замерзла. Від безвиході мала Наталя з мамою вночі пішли до колгоспного складу, аби набрати трохи соломи. Охоронець уздрів і мало не впіймав, але впізнав. Наступного дня до хати прийшов сільський голова і забрав козу – їхню єдину худобу. Сказав, що замість несплаченого податку. Бідолашні лишилися голі-босі. «Пам’ятаю, мама лежить, стогне, ноги-руки покрутило, ревматизм її дуже мордував, а я, маленька, плачу, аж захлинаюся – як нам вижити?» – згадує Наталя Дмитрівна.

Коли їй виповнилося десять років, вони з мамою переїхали до Франківська, старші сестри з братами вже жили там і працювали. Згодом сім’ї дали двокімнатну квартиру – там всі і товпилися. Наталю і на два роки старшу сестричку віддали до інтернату, бо не було кому дивитися за малими – всі по роботах, а мама така квола, що лише в ліжку лежала. Додому дівчатка приїжджали лише на літо.

Після інтернату Наталя Дмитрівна вивчилася на повара, працювала на Закарпатті, а потім її направили в Ташкент, у їдальню для будівельників. Там зустріла свого майбутнього чоловіка – Петра з Новгородської області. Хлопець закохався по самі вуха, без вагань переїхав до Франківська. Був будівельником із золотими руками, тутешні люди кликали його «професором».

«Я мала дуже важке дитинство, але потім Бог обдарував мене нагородою, – усміхається пані Наталя. – Такий добрий чоловік, як був у мене, трапляється раз на тисячу. Подружки не раз мені казали: «Де ти такого хорошого москаля знайшла?» Купу років ми прожили як споріднені душі. Нема вже його. Помер. Тепер коло мене син, і внук є».

А ще лишилися сестри і брат. Де би хто не був, а на свята усі збираються разом. Згуртованість – це те, що допомогло їхній родині вижити.

«Надійтеся на Бога… Не робіть нікому зла… Не обіцяйте, якщо не впевнені… Не нарікайте на свою долю… – замислено каже пані Наталя. – Пам’ятаю, як ми всі в крихітній квартирці тиснулися, але ніколи не сварилися, і сміялися постійно, хоч грошей вічно не ставало, і проблем купа, але ми були… якимись вільними, щасливими».  

Наталя МОСТОВА