Остапові Дмитруку минуло 69 років, і все своє свідоме життя він присвятив служінню Богу. Та бути греко-католиком, а тим більше нести слово Боже у люди за часів Радянського Союзу було дуже непросто. Змінилось все тільки тоді, коли Україна здобула незалежність.

Родом Дмитрук із Тернопільщини. Він виховувався у дуже релігійній родині, найбільше підтримувала сина мама. «Я ріс тихим релігійним хлопчиком», – каже пан Остап.

З дитячих літ особливо він запам’ятав момент, коли старша жінка, вітаючись, сказала йому: «Слава Ісусу Христу». Тоді Остап прийшов додому в нерозумінні, а мама заспокоїла сина, сказавши, що люди просто бачать у ньому майбутнього священника.

На початку 1960-х років юний Дмитрук почав готувати себе до духовного сану. Перше причастя прийняв у 12 років. Вивчив старослов’янську мову та історію чернечого ордену отців Василіян.

У 1968 році пан Остап вперше приїхав до Калуша. Там познайомився із сестрами із чернечого згромадження Пресвятої Родини. Тоді ж разом із новими знайомими вперше побував на таємному богослужінні у Моршині. Згодом отець Рафаїл Проців сказав Дмитруку, що він готовий прийняти його до чину отців Василіян. «Обдумували це рішення довго, бо тоді для цього були певні перешкоди і страх. Але 1972 року я прийняв габіт (рясу) отців Василіян», – пригадує пан Остап.

Якийсь час Дмитрук жив у Стрию, потім переїхав на рідну Тернопільщину. Проте не міг довго бути вдома. У 1978 року пан Остап приїхав у Івано-Франківськ і проживає тут досі. «Спершу винаймав квартири, жити не було де, нас переслідували, був страх», – згадує ті часи священник. Він розповідає, що декілька разів його затримували, навіть водили на допити.

З часом пан Остап знайшов роботу в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, а пізніше став одним із перших працівників Івано-Франківського обласного художнього музею.

У серпні 1986 року Дмитрук хотів покинути місто через проблеми із житлом. Але якось познайомився зі старенькою вдовою польського офіцера. Вона віддала йому свою дерев’яну хатинку, а сама переїхала жити до його мами. «Я пробув там 19 років. А та хата такою була, що люди як йшли, то не вірили, що там хтось може жити», – говорить чоловік.

Священником Остап Дмитрук став на день святої Варвари (17 грудня) 1992 року. Каже, що всі його документи та священничі речі тепер зберігаються  в селі Фитьків Надвірнянського району – в отця, у якого він раніше жив. Зараз чоловік хворіє, не може ходити.

В Івано-Франківській обласній лікарні він лежить вже понад чотири місяці. Каже, що за ним тут доглядають, але згодом він, мабуть, таки переїде в госпіс.

«Я закупив багато молитовників і роздарував їх тим, хто доглядає за мною: і санітарам, і лікарям, і медсестрам… На кожному з них я написав слова Тараса Шевченка: «Раз добром налите серце – вік не прохолоне», – зауважив священник.

Людмила Оленюк