«Я тепер на міському озері майже не буваю. Аж надто урбанізоване воно стало. Чомусь лебеді туди не летять… А тут, на Німецькому озері, зовсім інша атмосфера. Багатство природи, спокій і цілий світ усілякого птаства», – усміхаючись, розповідає Валентин Сова.

71-річний франківець уже кілька років ходить до Німецького озера годувати птахів, заодно спостерігає і фотографує. Жартома називає їх своєю худобою. Нині йдемо туди разом з паном Валентином, чоловік обіцяє показати нутрію, гнізда полохливих водяних курочок і захований у глибині острова пляж, який облюбувало сімейство лебедів. Несемо гостинець: для птахів – зернові пластівці, а для нутрії – кілька морквин.

До речі, нутрія тут лише одна, забрела недавно, але надовго не залишиться. Бо це точно мандрівна нутрія. Торік на цьому озері гостювала інша мандрівна нутрія. Спершу прижилася в урвищі біля річки і частенько виходила гуляти на пляж, що навпроти – відпочивальники її годували. Коли ж похолодніло і люди вже не приходили, нутрія перекочувала на Німецьке озеро.

Валентин Сова вже давно на пенсії. Багато років відслужив у пожежній охороні. Потім займався проєктуванням і монтажем систем безпеки. Ще донедавна часто ходив у гори, але давня травма почала надто часто нагадувати про себе. Тож тепер улюблене заняття – прогулянки на Німецькому озері. Серед міста живий куток природи – що може бути краще?

Птахів тут багацько, є навіть своя сувора ієрархія. Безперечним господарем вважається лебідь-шипун. Він на цьому озері вже п’ятий рік, прилетів з Прибалтики, закільцьований. Має ціле сімейство: лебідку і шестеро малят. «Лебеді дуже цікаві, всі з характером, – усміхається Валентин Сова. – Наприклад, коли малеча поїсть і починає відпливати, одразу видно, хто лідер, хто вже може не слухати батьків і навіть сам намагається вести зграю. Взагалі кожна птаха має свій темперамент. Лебеді – аристократичні, качки – нахаби…»

Ще на озері є лиски (з породи журавлиних), крижні (різновид диких качок), крячки білощокі (різновид чайок)…

Найперше шукаємо лебедів, їхній пляж – на острові, на так званій дикій частині озера, тобто те, що було ще до того, як німці почали тут будувати озеро. «Бачите цю місцину між кущами? – дорогою показує чоловік. – Сюди зі своїми малюками приходить водяна курочка. Вона дуже обережна і полохлива. З’являється лише, коли навколо нікого нема».

Курочка там таки була, але уздріла непроханих гостей і миттю зникла, а тоді почала голосно цвіркати. «Це вона попереджає своїх малят про небезпеку, тобто про нас», – усміхається пан Валентин.

Йдемо далі вглиб острова. «Чуєте? Це пищать малі крячки, – каже чоловік. – Але до них не дістатися. Гнізда за очеретом з боку води. А ось гляньте на цього красеня! Це полетів бугайчик – така собі маленька чапля. Впіймати його на фотооб’єктив – моя заповітна мрія».  

Лебединий пляж схований за кущами, чому їм сподобалась саме ця місцина, не знає навіть пан Валентин. Тут багато білих пір’їн і… посліду. Лебединого, звісно. «Коли кличу лебедів їсти, – розповідає чоловік, – то першим підпливає самець. Обов’язково при цьому робить войовничу позу. Далі пробує їжу. Відпливає набік, уступаючи місце для своїх малят. Поки ті ласують, самець може навіть вийти на берег і охороняти, аби ніхто не наблизився. Лебідка в цей час плаває позаду малят – теж слідкує за ситуацією. Коли дітлахи наситились, до їжі приступає лебідка, і лише потім – самець».

Чоловік кличе лебедів, присвистуючи. Через хвилин десять на горизонті з’являється поважне пернате сімейство. Поки їдять лебеді, качки і голуби терпляче чекають. Такі пташині закони.

І біля річки, і коло озера хоч і є табличка, що не можна птахів годувати хлібом, але люди на те не зважають. «Є вдосталь впертих жіночок, які понабирають з дому цілі пакети пліснявого старого хліба, і, аби не викидати, приходять годувати лебедів, – розповідає пан Валентин. – Я роблю зауваження, вкотре пояснюю, що птахам така їжа дуже шкодить. Натомість чую феноменальну відповідь: «А я так роблю кожен рік». 

Пан Валентин, роками спостерігаючи, вивчив повадки усіх місцевих птахів. А скільки кумедних катавасій встиг побачити! Наприклад, недавно нутрія отримала на горіхи від лебедя-самця. Пернатий гнався за нею мало не вздовж усього острова. «Нутрія сама винна, – сміється пан Валентин. – Посунула на лебединий пляж».

Неприємних історій теж вистачає. Звісно, всі вони пов’язані з людським невіглаством. Найбільше йолопів, які тягнуться подратувати лебедів, один якось навіть намагався хапнути пернатого за шию. «Люди підходять занадто близько, а вожак напоготові битися за своїх дітей. Розправляє крила, підіймає голову, шипить – словом, приймає войовничу позу, – пояснює чоловік. – А люди тоді починають відганяти його сумками, пакетами… Жахіття».

Рибалки теж можуть біди наробити. Ламають очерет, аби забрати гачок від вудки, а там же купа пташиних гнізд. У найменших пернатих, які ще навіть не вміють літати, починається сильна паніка. Переполошені пташенята ще довго розгублено бовтаються по воді. Окрім цього, рибацька жилка часто заплутується між водоростями і рветься, а потім у ту пастку потрапляють лебеді.

Наталя МОСТОВА