Ніщо не віщувало біди. Нарешті довгоочікувана дитина. Вагітність протікала добре. А потім та жахлива ніч. Відійшли води. Надто рано – лиш початок шостого місяця. Дитину не вдалося врятувати. «Таке буває…» – сказали лікарі.

Найбільший шок був, коли пішло молоко, а годувати немає кого. Медики не попередили, що таке може бути.

Три з половиною роки тому франківка Ведана Звенигородська пережила втрату дитини. Спершу була сильна депресія – ніби весь світ обвалився. Жила, як у тумані: ні їсти не хотілося, ні виходити з дому. Найгірше, коли на вулиці зустрічала знайомих, які нічого не знали про її втрату і весело запитували: «Вас уже можна привітати? Донечка чи синочок?»

«Це вже потім я дізналася, що в Україні кожна п’ята вагітність закінчується смертю дитини, – каже Ведана. – Взагалі 70% смертей дітей віком до п’яти років стається саме у перший рік життя. Медичні працівники відділень гінекології майже щодня працюють з батьками, які переживають горе, а працівники перинатальних та неонатальних центрів щонайменше тричі на місяць стикаються з такими сім’ями».

Жінка шукала в соцмережах якісь ініціативи для підтримки, але знаходила тільки російські групи. Аж поки не натрапила у Фейсбуці на сторінку «Опіка Ангела» – це чи не єдина в Україні організація, яка надає бережний супровід усіх, кого торкнулася смерть дитини під час вагітності або одразу після пологів.

Тепер Ведана сама стала волонтеркою в організації, пройшла відповідне навчання і проводить курси підтримки для батьків, котрі пережили перинатальну втрату. Також адмініструє закриту онлайн-спільноту в Фейсбуці, де батьки так само можуть ділитися своїми почуттями і думками.

Часто соціум мимоволі стає руйнівним для батьків, котрі втратили дитину. Медики теж не завжди знають, як правильно комунікувати з потерпілими батьками, тому нерідко роблять їхню травму ще більшою. Батьки проходять цей спустошливий досвід самі, без належної допомоги і підтримки.

Маму, як правило, якомога скоріше витягують знову на роботу – думають, що так вона швидше і легше переживе втрату. «Але це взагалі не варіант, – пояснює Ведана. – Навпаки. Жінка ще більше замикається, бо так і не пройшла всі етапи горювання. Наслідки непрожитого горя можуть бути дуже негативними: залежності, депресія, соціальна ізоляція, розлучення і навіть психологічне безпліддя. Тема – дуже специфічна».

Інша проблема: люди не завжди знають, що сказати, тому часто несвідомо ранять словами. Існує навіть перелік висловів, яких варто уникати: «в тебе ще будуть інші діти», «так мало статись», «пора рухатись далі»… Ці фрази знецінюють рівень горя і можуть ускладнити процес його проживання. Ще гірше, коли починають звинувачувати саму жінку: не те їла, неправильно доглядала за собою тощо.

Багато хто боїться навіть підійти до пари, яка пережила втрату. Знайомі, друзі просто починають обходити їх десятою дорогою – бо не знають, що сказати і як поводитися.

«У такі моменти тобі здається, ніби ти якась заразна, від цього стає ще важче, – ділиться Ведана. – Але красномовства й не потрібно. Достатньо буде звичайного «мені шкода». Сказані щиро, ці слова матимуть велике значення для батьків. Іноді достатньо просто мовчки вислухати». 

Скорбота через втрату дитини проходить для чоловіків та жінок по-різному, але соціум часто навіть не дає можливості чоловікові погорювати над своєю втратою, бо він начебто мусить бути весь час сильним.

Окрім того, люди чомусь часто думають, ніби втрату на ранньому терміні вагітності значно легше пережити, ніж на більш пізньому або одразу після пологів. Але втрата на будь-якому терміні болюча.

До речі, в «Опіці Ангела» проводять навчання і для лікарів: як екологічно поводитися з батькам, котрі стикнулися із втратою, як зберегти баланс між емпатією і професійною відстороненістю.

«Уявіть, коли жінку, яка щойно втратила дитину, кладуть у палату до породіль, – говорить Ведана. – Вона постійно чує дитячі крики і знає, що її дитина ніколи не зможе закричати, бо дитини вже нема. Настає момент, коли здається, що ось-ось з’їдеш з глузду».

Як пояснює волонтерка, потрібні роки, аби змінився підхід до перинатальної втрати. Ось тільки поки що процес змін відбувається лише завдяки волонтерським ініціативам, а не на державному рівні, як у багатьох інших країнах.

Наталя МОСТОВА