Цього чоловіка часто можна побачити, як він літає над Калушем. На параплані. З мотором. Але лише коли не надто вітряно – до трьох метрів за секунду. При сильному вітрі може неабияк шарпнути. Іноді самовпевнені парапланеристи ігнорують сильний вітер, думаючи, що навчилися приборкувати стихію. Потім опиняються в інвалідному візку. У Віктора Пулика був колись такий учень. Але йому пощастило – відновився, встав з візка і вже знову літає. Ось тільки тепер зважає на вітер.

У Калуші Віктор стартує там, де колись був аеропорт. А без мотора літає у горах. Ціле літо там і живе. Навіть купив будиночок на колесах – аби обходилося дешевше.

Найдовша відстань, яку Віктор долав з парапланом, – 30 км: від Одаїва до Городенки. Хоча люди пролітають і по 600 км.

«Коли зв’язуєшся з парапланеризмом, то ця справа стає наркотиком, – сміється Віктор. – Отакий «наркоман» я уже понад 30 років».

Він мріяв літати ще зі школи і навіть мізкував, як би збудувати якийсь літальний апарат. Хлопцю ще й часто снилося, як на дельтаплані він літає над полем. У радянський час була заборона на будь-яку авіацію для цивільних. Держава переживала, що люди тікатимуть за кордон на малих літаках.

Одразу після армії Віктор знайшов у Калуші місцевий дельтапланерний клуб «Мрія». Ну, не зовсім клуб – лейтенант-пожежник облаштував собі у хаті майстерню, де будував дельтаплан.

«Досі пам’ятаю, як прийшов знайомитися з тим лейтенантом, – усміхається Віктор. – «Що, хлопче, хочеш літати?» – «Мрію». – «Дуже мрієш?» – «Скільки себе пам’ятаю». – «А висоти не боїшся?» – «Не боюся». – «Оце погано. Страх висоти – це наша запорука безпеки».

Так вони разом і збудували свій дельтаплан. Самі діставали матеріали, нарізали їх і скручували за кресленням, чистили, експериментували, вчили багато теорії. Перший політ протривав аж дев’ять хвилин. Причому ще й на сильному вітрі. А через років п’ятнадцять Віктор придбав уже параплан: цей апарат легший і зручніший у навчанні.

Хобі давно стало роботою. У період сезону, тобто з квітня по жовтень, Віктор за день робить близько 8-10 польотів у тандемі з охочими. Підіймається аж на 1500 метрів. Також проводить свої інструкторські курси.

До речі, син Віктора Сашко теж ще змалку полюбив польоти. Зараз працює з батьком. «Він уже давно переплюнув мене в майстерності, – усміхається Віктор. – Виробляє в повітрі такі складні акрофігури, що я вже точно за таке не візьмуся – вік бере своє».

Охочих політати ніколи не бракує. Хтось кричить на емоціях, дехто від захоплення не може ні слова сказати, а якось один хлопчина навіть знепритомнів від надмірного хвилювання, а коли прийшов до тями, ніяк не міг зрозуміти, де ж він опинився. Майже завжди нудить тих, хто в польоті починає залипати в телефоні: знімати, фотографувати. Тому інструктор дає селфі-палицю. Найчастіше бояться чоловіки арабської національності, спершу трохи обурюються, чому політ триватиме лише 20 хвилин, а коли піднімаються вгору, то майже одразу хочуть повернутися назад на землю.

«А взагалі всі чоловіки мають більший страх літати, ніж жінки, – усміхається Віктор. – Це точно. Найстаршій жінці, з котрою я літав, було 67 років. Вона все життя працювала на авіаремонтному заводі в Харкові, встигла покататися на всіх видах літака, але казала, що саме на параплані вперше в житті відчула вільний політ».

Наталя МОСТОВА