Польський режисер із Любліна Бартек Мєрнік нещодавно поставив спектакль про тих, чиї долі вражені війною. Війна в ХХІ ст., на щастя, Польщі безпосередньо не торкнулася, та однозначно змінила її, адже хвилі біженців з різних куточків світу, втікачів від війни у своїх рідних країнах продовжують накочуватись на польське суспільство, даючи зрозуміти – вона ближче, ніж здається. Вона-війна не має обличчя, віку чи національності. Вона однакова у своїй багатоликості, коли у найвіддаленіших кінцях планети ідентично руйнуються людські долі, нищиться дитинство, з лиця землі стираються цілі міста. Про цей страшний однаково-різний досвід і життя з війною в собі – вистава Бартека Мєрніка «Київ-Алеппо», одну з головних ролей в якій грає уродженка Коломиї Соломія Мардарович.

Мінімум декорацій, максимум дії й напруження. Навіть професійним акторам в «театрі на двох» важко втримати увагу глядача, а спектакль «Київ-Алеппо», де грають 23-річна Соломія Мардарович та 18-річний Леі Ґхандор, які, до речі, не мають жодного акторську досвіду, тримає у напрузі до останнього. При підборі дійових осіб режисеру йшлося не про те, щоб вони зуміли добре зіграти, а власне щоб вони не грали. Серед значної кількості охочих він вибрав тих, хто пережив війну, знає, як це – втрачати Батьківщину, покидати свій дім, і хто може про це відверто розповісти з підмостків. Тому справжніх сліз не бракувало ні на сцені, ні в залі.

Гра в спектаклі стала життєвою несподіванкою для самої Соломії: дівчина розповідає, що ніколи раніше серйозно не задумувалася над сценічними пробами. Хіба що в 9-му класі, в Коломиї, коли мріяла вступати на театральне, та в якийсь момент вирішила, що це не її. Відтак дівчина вступила в Академію внутрішніх справ у Києві, пізніше закінчила факультет міжнародних відносин у Люблінському університеті ім. М.Кюрі-Склодовської і тут же здобуває титул магістра журналістики, досліджуючи тему українських ЗМІ.

В основі спектаклю – долі молодих українки та сирійця (а за ними – двох різних народів), які розгортаються паралельно. Без банальних історій кохання, сюжетних перипетій чи надуманої прив’язаності. Режисер паралельно снує дві нитки сповіді – жіночу і чоловічу, християнську і мусульманську, східноєвропейську та близькосхідну. Кожен оповідає свою історію, допоки інший не підхоплює її, доточуючи своєю. Бо насправді історія одна – як жити після війни, коли дім втрачено? Бартек Мернік навмисне затирає ментальні відмінності дійових осіб, географічну відлеглість їхніх Батьківщин, особливості культури та віросповідання, максимально скеровуючи режисерські прожектори на спільному досвіді руйнації і втрати. І в цьому Соломія та Леі (дійові особи) ідентичні. Інакше кажучи, це єдина сповідь єдиного персонажа – Людини, сценічно «розкладеного» на дві дійові особи. Біль, страх, поневіряння, ущербність, відчуття відсутності дому – ось що єдине і головне в тисячах схожих історій.

Спершу глядачеві паралельно представлено сцени з дитинства українки та сирійця – ті самі кпини, ігри, перші шкільні залицяння. Відтак війна однаково руйнує, як Україну, так і Сирію, змушує обох молодих людей в різних точках планети в одну мить подорослішати, втратити дім, стати солдатами, а відтак виїхати з рідної землі. І от на сцені вже не два стильно вдягнені підлітки, а воєнна журналістка Соломія в сірій одежині та солдат Леі у військовій формі.

На тлі справжніх фотокадрів із Майдану, війни на сході України та зруйнованого Алеппо вони надривно щиро розповідають власні історії, історії своїх країн, які вже ніколи не стануть такими, як в їхньому безтурботному дитинстві.

Ця частина вистави була почасти написана на основі спогадів солдатів, які були в гарячих точках, а почасти на історіях друзів і знайомих Соломії та Леі, тож вони, знову ж таки, могли передати емоції з власного життя, що й зробило виставу гранично відвертою.

Взагалі, «Київ-Алеппо» важко назвати виставою, адже в ній ніхто не грає, в ній виповідаються і сповідаються, а театральні підмостки – тільки антураж справжніх історій.

Апогеєм наприкінці спектаклю стає сцена, коли Соломія декламує власний вірш про війну, а Леі читає реп про свою втрачену домівку в Алеппо в той час, коли в залі серед глядачів сидять його батьки та сестра і, не стримуючи сліз, слухають власну живу історію.

Соломія зізнається, що найважчим для неї у цій ролі було справитися із відчуттям величезної відповідальності, адже за її історією, частково написаною, частково пережитою – історії тисяч українців, які втратили на сході своїх близьких, домівки і які, втікаючи від війни, поневіряються світами. «Я дуже сильно переживала, оскільки, по-перше, я не знала, як мене прийме польський глядач, чи взагалі тема війни в Україні буде для нього цікавою, а ще під час прем’єри катастрофічно боялася забути слова. Але найбільшою винагородою, звичайно ж, стала реакція глядачів, які після вистави зі сльозами на очах підходили і дякували», – розповідає Соломія.

«Київ-Алеппо» – вже третя вистава Бартека Мєрніка, скерована насамперед до польської молоді. Заснована ним у Любліні фундація «Баніна», яка займається роботою з молоддю на важкі теми, як-от війна, націоналізм, суспільні проблеми, найближчим часом планує зробити турне польськими школами, аби представити молоді «Київ-Алеппо». І дуже важливо, що герої, які розповідають свої історії, такі молоді, практично у віці своїх потенційних глядачів, а отже, зможуть напряму до них достукатися.

Минулого року режисер показував у польських школах спектакль про націоналізм, вдаючись до експерименту: він впускав до класу польського націоналіста, який закликав голосувати за нього та робив голосні антисемітські, антиукраїнські заяви. І що цікаво, більша частина учнів за нього «голосувала». А на наступному уроці режисер уже відкривав молоді шляхи маніпуляції їхньою свідомістю та показував, чим патріотизм відрізняється від націоналізму.

Бартек Мєрнік розповідає, що під час розкручування теми націоналізму в Польщі польська молодь дуже активно порушує також тему війни, багато хто романтизує війну і готовий іти на фронт, чому сприяють потужні антиросійські та антинімецькі настрої, а також польська пропаганда проти біженців та мігрантів, серед яких вистачає українців та людей зі Сходу. «Але ж Польща найсильніша була тоді, коли була багатонаціональна і багатокультурна, інші народи надзвичайно багато доброго внесли в нашу культуру, – зізнається Бартек Мєрнік. – Тож тепер я хотів показати молоді в школах дві людини з інших країн, щоб вони з перших вуст розповіли їм про те, що таке війна і що вони такі самі звичайні люди, як поляки, що вони мали таке саме дитинство і так само виховувалися». Також режисер розповідає, що насправді польська молодь про конфлікт на Донбасі практично нічого не знає, а дехто вперше про нього дізнається власне зі спектаклю «Київ-Алеппо».

Спектакль скерований до польської молоді, а тому й звучить польською мовою, і природний акцент дійових осіб – додатковий хід, щоб підкреслити їхню «іншість» у відносно комфортному європейському суспільстві, яке, декларуючи цінності толерантності, на практиці не завжди готове сприйняти і прийняти Іншого, вішаючи на нього всеможливі ярлики. Тому спектакль Бартека Мерніка такий актуальний сьогодні, і дуже важливо, що схожі вистави створюють і ставлять поза межами України, де про нашу війну у контексті світових воєн ХХІ століття знають дуже мало навіть найближчі сусіди.

Наталя ТКАЧИК