Мабуть, не знайдеш в Україні людини, яка не знає про групу «Брати Гадюкіни» та її лідера Сергія Кузьмінського. Кузю, як його всі з любов’ю називали. Мабуть, не знайдеш людей, які не чули його хітів, один з яких – «Дівчина з Коломиї». Дівчина з Коломиї – це не придуманий образ, це реальна людина. І сьогодні «Галицький кореспондент» розмовляє з «дівчиною з Коломиї», дружиною Кузі Лілею Кувалдіною.

 

– Як почалася в тебе історія з «Гадюкіними» й Кузею?

Раз пішла з Кузею на репетицію: маленька кімнатка в ДК «Кузнєчік», купа людей, дуже голосно грають. І Кузя каже: «Шо сидиш? Бери мікрофон і пой!» Ну, я взяла й співала собі поміж ними.

– Почала співати, і як воно пішло? Як на тебе реагували решта музикантів? Кузя чув, як ти співаєш, до того чи то було на інтуїції? Як стався твій перший вихід на сцену?

Кузя знав, що я трохи співаю, бо якось я сказала, що співаю блюз. А він каже: «Ну, давай зобрази шото блюзове!» І я заспівала попсову пісню Сем Браун «Стоп», думала, що то блюз. Потому Кузя запросив мене додому і поставив мені платівки справжніх майстрів. Я дуже розстроїлася, що живу в такий час, коли блюз вже не є таким популярним. На репетиції, коли я собі сама знайшла інтервал між Кузею і Лузею, мені ніхто не зробив ніякого зауваження, і я подумала, що роблю все як треба.

Потім Андрій Партика привів Юлію Донченко, до нас доєдналася духова секція, і ми почали репетирувати програму для виступу на «Таврійських іграх». В той час Кузя якраз повернувся з Бельгії, де лікувався від наркозалежності. Так я вперше поїхала з «Гадами» на великий фестиваль.

Кузині пацани сприйняли мене… ну, не знаю, як… треба спитати в них. Але завжди в них при моїй появі розпливалися посмішки на обличчях, і я відчувала, що вони мене тепло приймають. Напевне, так було з самого початку.

Про перший вихід на сцену. Я багато тренувалася на весіллях в Коломиї, там кожного року віддавалася нанашка або тета, сусідка або ще хтось, і ми з сестрами ловили момент – брали мікрофони й співали собі.

– А що Кузя робив у Бельгії?

Він у Бельгії пройшов лікування в NA (Narcotics Anonymous). То в нас лікування викликає образи лікарні й лікарів у халатах, а ця програма була написана наркоманами для наркоманів, і це працює! Таке лікування – це групові зустрічі з людьми, які мають таку саму проблему, як у тебе. Жодних препаратів чи вітамінів – нічого такого. Тільки спілкування у групі за програмою – там було 12 кроків, які треба було пройти.

До речі, дуже шкода, що в Україні реабілітаційні центри взяли собі цю програму і деруть бабки за те, що повинно бути безкоштовним. Важлива умова, щоб це працювало довго, – це те, що тобі допомагають такі ж люди, як ти, а не лікарі. Бо коли з лікарями ти пробував, і в тебе мало що виходило, ти собі робив детокс, а потім підсаджувався знову на детоксі,  збивши трохи дозу… А потім по-новому… Але це окрема історія. О, Господи! І звідки я стільки знаю про опійну наркоманію? (Сміється.)

– Ти була дружиною Кузі. Як це – бути дружиною генія?

Я, напевне, хороша дружина, бо я так люблю піклуватися про когось, не задовбувати. Ой, у нього в руці блокнот і ручка – мабуть, заткнусь, щоб не злякати музу (сміється). У мене до Кузі не було ніякого досвіду стосунків, я була досить молода – 18-19 років, і Кузя, трохи старший за мене, міг мене, напевне, переконувати або направляти на свій лад, як йому було зручно. Хоча зручно і весело було обом. Круто було першою слухати нові пісні або дарувати більш влучне слово. Кузя подарував мені свій блокнот, в якому писав пісні. Там – альбоми «Було не любити» і «Щасливої дороги», ну, і ще зо 20-40 текстів, які нікуди не ввійшли.

– Що він не любив, а що любив? Розкажи більше про нього. Для сторонніх він – великий і правильний міф. Що людям варто знати про нього?

Він не любив тупість. Ну, хіба пробачав її гарненьким молодим дівчиськам, хоча й недовго. Не любив небриті ноги і підслідники. А решта всьо любив. «Ролінгів», тьолок, Карпати і план». Це десь про нього. Любив фільм «Blues Brothers» і одного разу влаштував сеанс на відіку, запросив гостей, приготував спагеті «Боленьєз» і дивився з усіма його, не знаю, який раз і хотів, щоби всі також проперлися з цього.

Він якийсь час мав безсоння і любив вийти десь посидіти півночі (на вернісажі, в кафе) і поспостерігати за людьми. Потягував собі якусь колу й посміхався, насунувши капелюх на очі.

Кузя любив кимось опікуватись. У нього така місія – розсувати рамки, на мій погляд. І він отримував велике задоволення, коли знаходив того, кому він щось може дати. Музику, наприклад. Кузя був меломаном, і в нього була чудова колекція музики. Хоча в його товаришів все це було на вінілі і вдома у них стояв класний Hi-End апарат, тож коли виходив новий альбом, ми ходили слухати його до Славіка Костилевича (царство йому небесне, помер давно).

Кузя вмів оточити себе людьми, з якими йому приємно спілкуватись, і уникав тих, хто йому нецікавий. Взагалі, він трохи був закритий і вдома ніколи не було «прохідного двору». Були друзі, були репетиції, і був «Бункер» – ставка Кузі на Гоголя, де він мешкав у Львові.

– Як він переживав свою славу при його закритості? Адже навколо товклася купа фанатів, які хотіли бодай словом з ним перекинутися…

Я б не сказала, що під брамою товклися купи фанатів. Якщо людині потрібен автограф, вона його собі бере і не ставить зайвих питань. Так само й він підписує на автоматі. Але не завжди (сміється… Недавно їхали в автобусі з концерту «The VYO», й Ілля Клімов, клавішник, розповідав, що одного разу дав щось Кузі на підпис і Кузя спитав, як його звати, і написав: «Ілля! Гуд лак, гуд фак!»

– Якось я був свідком того, як він жорстко опустив журналіста за тупі питання – жорстко, але по ділу. Оцей кодекс правди ти відчувала в ньому?

Я ж казала, що він терпіти не міг тупості… Пам’ятаю, як він отримав запрошення на інтерв’ю і спитав у журналістки, які будуть питання. Вона не мала що сказати, бо ще їх не підготувала. І тоді він переклав 20 питань з журналу «Rolling Stones», таких, на які б він хотів відповідати.

Мені самій дуже імпонувала його відвертість і жорсткість. Багато хто вважає це прямотою або нахабністю, а я вважаю це самоповагою. Коли ти бережеш свій і чужий час і не займаєш ефір маячнею.

– Він приходив хоч раз до тебе вві сні? Як йому там?

Навідується регулярно (сміється), як заскучаю, так і прийде – обійнятися й посидіти… Одного разу снився такий сон. Що відкрита сусідня квартира, і він сидить посеред кімнати, на стільчику. А я так: «О-о-о! Кузя! Клас! Я зараз тобі твої плакатики принесу, і все для життя! Обідаємо в мене!»…

Розкажу одну містичну історію. Він був у Брюсселі і в медіатеці (це щось на зразок музичної бібліотеки, де було все) записав собі багато Френка Заппи і чекав посилки у Львові. І от приходить пачка і, курва, касети розмагнічені. Це був страшний розпач! Напевне, на пошті магнітом провели над плівками – і всім записам кінець. Він був дуже-дуже засмучений і розказав мені про те, що Заппа помер від раку простати. І що в нього четверо дітей. Я розплакалася і сказала: «Чому?!» На що Кузя серйозно заявив, що рок-зірки повинні помирати молодими. Я спитала: «Це у скільки?» Він сказав: «Ну, десь в 45 – норм!» І розповів мені ще одну історію про те, як він з друзями їхав у ліфті в Брюсселі і сказав, що кінь такий-то виграє скачки, такий-то актор отримає «Оскар», а він помре в 46 років. Всі посміялися, тому що вручення «Оскара» мало бути лише завтра і скачки також…

Тоді йому було десь 32… І 46, здавалося, дуже далеко. Я намалювала йому портрет Френка Заппи, поставила на стільчик, накрила хусткою, посадила Кузю напроти і зірвала хустку зі свого творіння. Кузя примружився і сказав: «Бл…дь, шо он такой крівой?» Після того я більше не брала до рук пензля років зо двадцять.

– І насамкінець. Що ти винесла для себе з твого життя з Кузею, яку науку?

Що «в женщіни должни бить чістая ротовая полость і вибрітиє геніталії»!

Розмовляв МОХ