Режисер: Йоргос Лантімос, у ролях: Колін Фаррелл

 

Ласкаво просимо у світ гротескових фантазій Йоргаса Лантімоса, який шість років тому гримнув номінованим на «Оскар» «Іклом», а тепер зібрав цілий урожай в Каннах (включаючи Приз журі) з «Лобстером». Найдивнішим, багатозначним, моторошним і – чого душею кривити – найбільш незабутнім фільмом року. А зараз приготуйтеся, оскільки навіть поверхове знайомство з фабулою кінострічки подібне до психоделічного тріпу. Центральне місце дії антиутопії Лантімоса – загублений в умовних Лісах умовний Готель, такий собі «hotel of the broken hearts». Туди засилають всіх неприкаяних одинаків, чиє сімейне благополуччя тріснуло, як мильна бульбашка – якщо, звичайно, воно взагалі було. І тепер за 45 днів вони повинні знайти собі нову пару з числа постояльців. В іншому разі їм загрожує приваблива перспектива перетворення в заздалегідь вибрану тварину (герой Фаррелла забажав стати лобстером, бо той живе сотню років). Серед інших непорушних заповідей – не брехати, не мастурбувати і не виявляти звичних людських почуттів: об’єднуючим фактором і приводом для створення сім’ї тут може стати, скажімо, спільна любов обох партнерів до цитрусових. А якщо труднощі у взаєминах виникнуть – не біда: начальство завжди готове прийти на допомогу і в потрібний момент видати на виховання зо двоє-троє діточок. «Лобстер» – це фільм-схема, фільм-абстракція, відсотків на 90 витканий із натяків, алюзій, символів, замовчувань, з ідеальною геометрією в побудові кадрів і безпристрасною статичною камерою. Всі ці раніше респектабельні товстуни, клерки, старі діви і високочолі богемні повії тут не більше, ніж доісторичні дикуни, а все їхнє існування з бездумним зляганням, машинальним поглинанням їжі і добуванням мисливських трофеїв підпорядковане одній меті – боротьбі за виживання. Але традиційні теорії соціал-дарвінізму і постулати фрейдо-марксистської класики «одновимірної людини» Герберта Маркузе сюрреаліст Лантімос вивертає навиворіт і перетворює на фантасмагорію, яка досягає піку в лісах. Там мешкає збіговисько ізгоїв на чолі з Лідером, які втекли з Готелю, зневірившись у пошуку своєї половинки, і ступінь механістичності їх поведінки вже зашкалює. Самотність героїв, як лангольєр, поглинає все навколо: тут вже під забороною і флірт, і секс, і навіть танці у парі – в гробовій тиші кожен з групки відщепенців по-своєму дриґає кінцівками у такт музиці, яка грає тільки в його навушниках. Періодично вони здійснюють вилазки у світ – у Велике Місто, де є торгові центри, кафетерії, а у когось навіть батьки. І де панують аналогічні закони. Йоргос Лантімос методично й безжалісно видавлює з дії будь-яку енергетику, включаючи в найнапруженіших місцях слоу-моушн і запускаючи на його тлі класичну музику. Тому дві екранних години «Лобстера», і без того неквапливого, якщо не сказати медитативного, за відчуттями розтягуються на добрих п’ять – і ти потайки цьому радий. Бо розумієш: якою б не була кінцівка, вона буде страшною. Адже коли в такому світі затівається бунт – а він затівається, коли Девід зустрічає споріднену душу, короткозору Жінку, розплата буде страшною. І чим далі, тим більше фільм перетворюється на метафору гріхопадіння і вигнання з раю, а існування цих Адама і Єви XXI століття відбувається під грифом «виживуть тільки коханці». Чи виживуть, правда, ще питання…

ФЕЛІНСЬКИЙ