Історія старенької бабці Варвари Федорової, яка мешкає посеред гір сміття, не така однозначна, як реакція, яку вона викликала. Сотні коментарів про «ненормальність» ситуації, «нелюдське ставлення» з боку працівників соціальної служби, вимоги звільнити соцпрацівників, бабцю примусово доправити в інтернат чи психлікарню – а за усім цим навіть натяку на спробу подумати про саму бабцю.

Це сміття – це її життя, її особистий вибір. За усіма цими купами лише спроба відгородитися від усіх цих непрошених у її житті гостей, які тепер коментують і вимагають. Потреба збирати і зносити до хати різні клунки, нагромаджуючи довкола себе цілі гори – це химерний, малозрозумілий «нормальній» людині спосіб облаштувати собі надійну нору, звити своє ідеальне самотнє гніздо, адже ця старенька пташка лишилася сама у світі, який вона не хоче приймати, і має на це право. Кожен сміттєвий пакет – це гілочка у її гнізді, вона зносила їх до хати з любов’ю і складала так, як вважала за потрібне.

«Лишіть мене  у моїй квартирі», – журналіст «Репортеру», яка підняла цю тему, пише, що бабця буквально молила соцпрацівників, але її голос не було почуто. На вимогу якоїсь більш, ніж просто чужої в житті пані Варвари жінки, прихожанки костелу, яку це все глибоко обурило, яка підключила журналістів і здійняла страшенний галас, бабцю госпіталізували.

З цього моменту життя старенької перестало належати їй самій. У неї, нехай лежачої, обмеженої в рухах, забрали її право на вибір. Чим це закінчиться? Знаю кілька подібних історій, кінець яких завжди сумний – такі от старенькі «пташки», яких насильно на чиюсь вимогу витягали з їхніх химерних гнізд, дуже швидко вмирають у лікарнях, переповнені жахом та панікою, оточені незнайомими, надто активними людьми – бо саме від такого втручання, від цієї руйнівної для стареньких активності чужинців вони захищаються, зносячи до хати сміття, вбираючи на себе сто шарів різнокольорового ганчір’я, залізаючи у великі коробки – усі ці символічні дії є німим воланням про право бути залишеним у спокої у власному гнізді.

 

Суспільство не готове зчитувати такі символи, адже доведеться поставити під сумнів поняття власної «нормальності». Якщо зносити до хати торби зі сміттям не є не нормальним, то може не є нормальним і викидати десятки чи сотні тисяч гривень на облаштування своїх помешкань новими меблями й технікою? Який спосіб облаштування свого гнізда є менш нормальним, якщо в кінцевому результаті усім йдеться про затишок і відчуття захищеності – IKEA чи сміттєві пакети? Втрутившись в життя Варвари Федорової, усі ми стали дикунами, варварами, які розграбували її любовно облаштоване гніздо, зруйнували багатолітню працю, адже ходити по смітниках, збирати наш і із вами непотріб і тягти додому – це таки праця.

 

Якщо старенька невдовзі помре у шпиталі, «нормальні» зітхнуть з полегшенням, що бабця померла у «людських умовах», не задумуючись про те, що жінка, переживає зараз, ймовірно, найстрашніший період свого життя: серед варварів, які розграбували її обійстя, насильно виставили її з її власної квартири в страшну тюрму, наповнену ворогами, адже медсестри у білих халатах ніколи не можуть бути друзями для того, хто хоч раз опинявся у психіатричній лікарні. Їй не залишили нічого, крім можливості померти там, де захотіли ми з вами.

 

Бабці потрібні базові для життя речі: їжа, тепло та можливість користатися туалетом. Монахині та соцпрацівники їй давали те, що вона потребувала. Чистота і порядок є базовими для багатьох, але не для всіх, і своїм життям старенька про це промовляла. Це важко зрозуміти, але гори сміття у квартирі – це її базова потреба, її погляд на затишок, зрештою – її ідеальний інтер’єр, незалежно від того, що про це думають усі решта і який психіатричний діагноз їй поставили у лікарні. Соціальні працівники виявились єдиними, хто її зрозумів і визнав за жінкою право на таке її життя.

Любити свого ближнього, як самого себе – найважча заповідь. Її часто розуміють дуже шаблонно, як в історії з цією бабцею: «Якщо я не хочу жити в купі сміття, то ніхто цього хотіти не може». Ця заповідь насправді про уміння слухати ближнього, і про ще складнішу річ – зуміти почути його.