Першого листопада виповнюється рівно 100 років від взяття українцями влади в свої руки на своїх прадідівських землях, що з 1772 р. по 1918 р. належали до монархії Габсбургів. Після програшу у тривалій Першій світовій війні на уламках «клаптикової» мультиетнічної Австро-Угорської імперії почали творитися нові молоді держави. Проголосили свою незалежність також і українці, яким одразу довелося із зброєю в руках її відстоювати. Станиславову судилося відіграти свою важливу роль у цих подіях.

У той час, коли восени 1918 р. на Наддніпрянській Україні вирішувалося майбутнє держави Скоропадського, в Галичині формувалася нова потужна хвиля української революції. Сучасний львівський історик Ярослав Грицак зазначає: «Влиття галицького струменя перетворювало дотеперішні українські революційні змагання з питання виключно внутрішньої реорганізації колишньої Російської імперії у питання встановлення стабільного політичного порядку у всій Центральній та Східній Європі».

Воєнний програш Центральних держав різко змінив тогочасну міжнародну кон’юнктуру. Становище українців дуже ускладнилося, адже з весни 1918 р. німецько-австрійські війська, згідно з Берестейським договором (03.03.1918 р.), контролювали більшість української території. У післявоєнному світі вони виявилися союзниками переможених, а не переможців, на відміну від тих же поляків. Відповідно, у плани Антанти не входило створення самостійної Української держави.

Відповідно до таємного додатку до Берестейського мирного договору, в Австро-Угорській імперії мав утворитись окремий автономний український коронний край із Східної Галичини та Північної Буковини. Проте тоді наші молоді дипломати не зберегли це в таємниці, і ця інформація стала відома польським політикам. Таємний додаток, написаний німецькою мовою, існував у двох примірниках. Один зберігався в австрійському МЗС, а другий отримав представник делегації Української Народної Республіки у Бресті Олександр Севрюк. Під час відвідування Відня останній похвалився ним українцям з Галичини, що порушило конфіденційність і призвело до скандалу. Польські депутати в парламенті у Відні висловили недовіру прем’єр-міністру Е. фон Зайдлеру, адже його підпис був у документі. Зрештою Австрія денонсувала таємний додаток. Проте сам цей факт дозволив полякам показувати перед Антантою справу української державності на західноукраїнських землях як «австро-німецьку інтригу». Поляки принципово заперечували можливість поділу Галичини, трактуючи її як цілісність, що була сформована багатовіковою приналежністю до давньої Речі Посполитої.

Через серйозну загрозу захоплення поляками Східної Галичини голова української парламентської репрезентації у Відні доктор Євген Петрушевич 18 жовтня 1918 р. зібрав у Львові українських депутатів парламенту, Галицького і Буковинського сеймів, делегатів від українських партій. Таким чином утворилася Українська Національна Рада, що невдовзі трансформувалася в український парламент. Уже 31 жовтня 1918 р. стало відомо про приїзд до Львова Польської ліквідаційної комісії, що мала перебрати владу над Галичиною із включенням її до складу Польщі. Українська Національна Рада поставила вимогу передати їй усю владу над Східною Галичиною та Буковиною. Проте генерал Карл фон Гуйн, австрійський намісник Галичини, відмовив українцям у передачі влади, чекаючи на рішення Відня. Тоді рішуче до цього поставився голова Українського військового комітету Дмитро Вітовський, який заявив, що до «перевороту все підготовлено» і «як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки». В ніч на 1 листопада українці самі взяли владу, поставивши як австрійців, так і поляків перед фактом. А вже 13 листопада проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки. Столицею став Львів. На жаль, уже 21 листопада під тиском переважаючих сил поляків Галицька армія залишила Львів і уряд переїхав до Тернополя, а з 1 січня 1919 р. – до Станиславова.

Що ж тоді відбувалося у повітовому місті Станиславові? Як тут українці перебрали владу у свої руки та чи була різниця у поводженні поляків порівняно зі Львовом? Деякі учасники тих подій залишили нам цікаві спогади, що дозволяють відтворити хід тогочасних подій у нашому місті.

У четвер, 31 жовтня 1918 р., напередодні Листопадового зриву в Станиславові створили повітову Українську Національну Раду, що вже була готова перейняти усю владу у повіті.

В цей же день о 19.00 відбулися збори українських залізничників, на яких інженер І. Мирон повідомив, що з 29 жовтня в дирекції залізниць запроваджено урядування виключно польською мовою.

Українці перейняли владу від представників австро-угорської влади в п’ятницю, 1 листопада. Здійснили це переймання такі провідні члени УНРади, як лікар В. Янович, старший радник залізниць інж. І. Мирон та старший радник Окружного суду К. Кульчицький. Іван Ставничий так описує ці події: «Був хмарний і холодний осінній день. Згідно з домовленням, зійшлися названі три діячі насамперед у приміщенні Т-ва «Українська Бесіда» на вул. Собіського. Автор цих рядків був наочним свідком тієї історичної події. По полудні цього дня вони, як представники Станиславівської Повітової Національної Ради, явилися із заявою перейняття влади в імені Західньо-Української Національної Ради насамперед у повітового старости Завістовського, повідомляючи його, як представника Австро-Угорської монархії, що з цим днем державну владу на території Східньої Галичини переймає український народ і вибраний ним уряд. З такою ж заявою відвідали вони за чергою: директора місцевого поштового уряду, посадника міста Станиславова д-ра Артура Німгіна, директора залізниць Станиславівської округи Прахтля-Морав’янського і наприкінці начальника залізничної станції. В тому ж самому часі представники української військової влади обсадили всі військові магазини в місті, перебрали поліцію і прохарчування міста. На міській ратуші замаяв український національний прапор».

А як це бачили на місцях українські військові? Вояк другої роти 95-го полку, що тоді перебувала в Станиславові, Теодор Баб’юк згадував: «Мій курінь складався з трьох сотень і в них було близько 90% українців. Комендантом куреня був капітан Лаєр. То був німець, що походив із Чех і знав добре чеську мову, тому міг нас добре розуміти… О 4-й годині мене покликав несподівано дижурний старшина до канцелярії куреня. Він докладно випитав про мою національність, де й коли я був у військовій службі, а після того почав зі мною секретно умовлятися, що маємо зробити цієї ночі. Він мені сказав, щоб я перевірив написи над кожним ліжком і запам’ятав собі, де сплять українці, а де чужинці. Як буде одинадцята година, я маю побудити тихцем усіх українців, щоб не збудився хтось із чужинців. Усіх українців зібрати на коридорі й забрати всю зброю та перенести в умовлене місце. Там їм коротко вияснити, що мають робити, видати їм по 20 гострих набоїв і випровадити їх на подвір’я казарми. Я все виконав, як було умовлено, й ми вистроїлися на збірці на подвір’ї. З курінної канцелярії вийшов гурт старшин, між якими ми пізнали по високій шапці нашого коменданта Лаєра. Коли вони підійшли на відповідну віддаль, я дав наказ «струнко» й зголосив, що все зроблено, як було в наказі й ми чекаємо на дальші накази. Тоді капітан Лаєр, ставши, як звичайно, перед нами, сказав такі слова: «Хлопці, Австрія – нема! Австрія – капут!» – і далі ламаною півукраїнською півчеською мовою додав, що він 15 літ з нами служив Австрії і нас добре знає. Тепер є Україна! Він добре знає, що українські вояки є дуже добрі, «штрам» вояки, й він радо тепер буде з нами служити Україні. Сказавши накінець «Слава Україні», зняв шапку, відчепив австрійську відзнаку й почепив українську синьо-жовту…»

Тоді 2-га компанія (рота) 95-го полку розміщувалася в казармах при  вулиці Зосина Воля. Кому належали казарми, свідок тих подій не вказує. Краєзнавець Іван Бондарєв називає Коновальця, 72а, де тепер  військова кафедра університету нафти і газу. Але, можливо, це були і казарми вище по вулиці. Нині зберігся тільки один з будинків (у ньому зараз аптека), а на місці інших казарм тепер продуктовий ринок.

За дорученням капітана Лаєра службовий старшина поділив сотню на чотири рої. Два рої відправив на залізничний вокзал, а два рої, поділивши по  шість вояків, вислав у місто патрулювати і підтримувати порядок.

До часу їхнього прибуття на залізничний вокзал о другій годині ночі там вже були вояки з інших військових частин. На будинку висіли великих розмірів жовто-блакитні прапори. Станиславів був важливим вузлом залізничних шляхів, і в той час через нього переїздило багато військових частин, а також поодиноких вояків різних національностей, які їхали у відпустки або поверталися на фронт. Через це українським воякам довелося не спати цілу добу, перехоплюючи усі транспорти й подорожніх.

Деякі військові частини, що проїжджали транзитом, навіть чинили опір, бо не хотіли добровільно здавати зброю. Тому іноді доводилось насильно під загрозою кулеметів їх до цього примушувати. Хоча за весь час не було нікого вбито. Українців-вояків переконували, що війна закінчилася для німців, а для українців ще ні, а тому їм не можна повертатися додому, а треба ставати в ряди нового українського війська.

Тільки через декілька днів їм прибула зміна. Та відпочивати довго не довелося. Сотня Теодора Баб’юка була відправлена до Хорова роззброювати мазурський 90-й полк піхоти. Полк повертався з України з повним бойовим обладнанням, його не вдалося роззброїти ні в Тернополі, ні в Підволочиську, бо вони вже були поінформовані, що за Львів ідуть бої між поляками і українцями. Тому спішили на допомогу полякам під Львів. У Стрию 90-й полк був роззброєний. Капітана Алоїза Лаєра підвищили до рангу отамана (аналог майора) і призначили комендантом відтинку фронту, де під Скалатом він і загинув у бою, боронячи українську землю. Його життєва історія заслуговує окремої розповіді. У свою чергу, 95-й полк піхоти був перейменований на перший стрілецький полк УГА і брав участь у боях аж до відходу за річку Збруч у липні 1919 р.

8 листопада 1918 р. у місті запровадили комендантську годину. Виникла проблема з інтернованими польськими офіцерами, що були в  Станиславівському гарнізоні чи проїжджали через Станиславів. Їх інтернували в казарму «Діброва». Польські офіцери перебували там на самозабезпеченні. Більшість із них незабаром, скориставшись слабкістю української правоохоронної та судової систем, під різними приводами змогли втекти на території, контрольовані польською владою, і влилися до польської армії.

Лише 24 листопада 1918 р. за розпорядженням військового коменданта Олексія Гаванського в Станиславові було запроваджено надзвичайний стан. Було заборонено проводити масові мітинги, маніфестації, демонстрації, громадські зібрання та вільно носити зброю. Усі громадські заклади повинні були закриватися до 7-ї години вечора, оголошувалися крайні терміни для здачі незареєстрованої вогнепальної зброї. За носіння нелегальної зброї на вулицях міста передбачалося покарання у вигляді розстрілу. Справи про пограбування, підпали, убивства, завдання шкоди залізниці, телеграфам і телефонам, заклики до бунтів, заворушень, шпигунство, крадіжки військового майна, поширення панічних чуток мали розслідуватися військовим судом і каралися досить жорстко.

Оскільки українське державотворення відбувалося в умовах розгортання польсько-української війни, влада насамперед намагалася організувати мобілізацію громадян до Української галицької армії, налагодити її постачання зброєю, боєприпасами, амуніцією, продовольством і фуражем. Саме тому в Станиславові одразу було взято на облік усю наявну зброю та оперативно складалися списки військовозобов’язаних.

Як не парадоксально, але Листопадовий зрив у місті здійснювали українці, очолювані онімеченим чехом Лаєром. Він же деякий час був військовим комендантом, оскільки офіцерів-українців у місті на початку листопада 1918 р. не було. Лише згодом військову комендатуру очолив Олексій Гаванський. Варто підкреслити, що військові коменданти змінювалися в місті ледь не щомісяця. Серед них були Рожанковський, Гарабач,  М.Гошко та ін.

Тогочасні тактичні прорахунки українського війська призвели до того, що 21 листопада втрачається Львів. Приблизно водночас зі Львовом почалися бої за Перемишльську фортецю та за встановлення контролю над стратегічним Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном. При загальній рівновазі сил сутички переросли у затяжний військовий конфлікт. Почалася реальна польсько-українська війна. Іронія долі була в тому, що вона розпочалася саме тоді, коли Західні держави святкували встановлення миру. ЗУНР майже повністю несла тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка, сама боролася з більшовиками за виживання і тому не могла допомогти українським областям в Галичині. Перемога 1919 р. згодом обернулась для Речі Посполитої великою геополітичною катастрофою. Адже тодішня поразка української державності призвела до відновлення Російської імперії уже під назвою СРСР. Останній у 1939 р. разом з Третім Рейхом здійснив «четвертий поділ Польщі».

 

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ