В Україні дотепер існує унікальна рок-група, аналогів якої, мабуть, немає, – косівські «Гуцули». Створена на початку 70-х, вона досі є активною. Це реальні рок-динозаври.

Грати хард-рок було феноменальним для того часу – часу засилля комсомольських «совкових» ВІА. Ідея створення у місті вокально-інструментального ансамблю (ВІА) належала студентові училища прикладного та декоративного мистецтва Мирославу Волощуку. Назву «Гуцули» придумав Любомир Гавриш. Планувалося, що кожен учасник колективу зможе запропонувати свій варіант найменування. Але Любомир не став очікувати колективного обговорення і непередбачуваного рішення більшості. Він викрав барабани і разом зі своїм другом за ніч намалював на них назву та відповідний орнамент.

Із властивою молодості самовпевненістю хлопці бралися за сучасну обробку народних пісень, писали свої власні, виконували тогочасні шлягери відомих вітчизняних і зарубіжних груп. Навіть виробили свій неповторний стиль, так званий фольк-рок (суміш гуцульсько-галицького сленгу і рокових ритмів), який вміло підхопили «Брати Гадюкіни» і «Бункер Йо».

«Гуцули» стали помітним явищем в культурному житті нашого краю. Хоча, можливо, хтось із прискіпливих літературних чи музичних критиків назве тексти окремих їхніх пісень примітивними, а музику до них – непрофесійною (жоден із засновників групи не мав музичної освіти). Але ніхто не наважиться ставити під сумнів феномен популярності «Гуцулів». З одного боку, те, що вони робили, настільки не вписувалося в тодішні музичні рамки і канони, що викликало шквал критики і нерозуміння з боку офіціозу, гоніння з боку партійних і репресивних органів. Але, з іншого боку, були повні зали і захват публіки.

Біда косівського рок-гурту в тому, що вони набагато випередили свій час і випереджають його, на жаль, ще й досі. Специфічна гуцульська говірка, неповторний гумор, а часом і сарказм, глибока філософія окремих текстів накладені на основу світової рок-культури, створюють неповторний колорит звучання, характерний тільки для «Гуцулів».

 

– Невизнані легенди! Це ж оксюморон. Як вважаєте, чому пересічні українці слухають «Скрябіна», наприклад, але більшість ніколи не чули про «Гуцулів»?

Власне, так і є. В Україні нас транслює лиш «РокРадіо».

– В кінці 2009 року планувався грандіозний концерт до 40-річчя колективу, але не знайшлось ні підтримки, ні розуміння у влади, не знайшлося спонсорів. Можливо, все ж варто було організовувати його самотужки?

У 2009 році могло плануватися будь-що, але «Гуцули» тоді були в стані напіврозпаду.

– Не задумувалися про перезапис пісень у хорошій якості та новому форматі? Все ж таки рецепт реінкарнації колективу, напевне, існує.

Задумуватися задумувалися, але де взяти гроші і справжню рок-студію, якої в Україні нема? Тут вже не до реінкарнації, роки не ті.

– Чи важко було бути рок-н-рольником у часи СРСР? Чи були конфлікти з «совком»?

І складно було, і легко водночас. Нас виганяли з Будинку культури, писали розгромні статті в тодішній пресі. Тягали в КДБ, коли у 1974-му ми повісили синьо-жовті фани у Косові. Але колишній начальник Косівського КДБ Валентин Келибай кликав Гебу в їхній загашник у кафе на турбазі, наливав сто грам і просив заграти «Думи», лиш не казати, для кого. А на «Червону руту» нас відправив райком компартії, бо заввідділу культури не хотіла, їх змусили. Розкажеш – ніхто не вірить, що таке могло бути, але тоді нас всі любили.

– Кого із старої рок-н-рольної тусовки можете згадати зараз? У вас формат схожий на «Гадюкіних» та «Гуцул Каліпсо». Чи знайомі ви з цими колективами?

Я вчився у Львові в 69-70 роках, а Геба в той самий час служив у спортроті. Пам’ятаю «Лисів» у клубі «Газ». Пам’ятаю «Аеліту». Був на концерті восени 69-го. «Гадюкіни» вчилися у нас. То Бебешко потайки слухав нас у «Водограї» і мотав на вус. У 1976 році «Гуцули» ставили Львів на вуха. Збігалися лабухи і сперечалися, хто кращий гітарист – Балабан чи Геба. Пивоваров тоді був вже давно у Москві. А «Гуцул Каліпсо» – бліда копія «Гадів». Скористалися тим, що помер Кузя, і присвоїли собі їх стиль. Не без того, що знову був замішаний Бебешко, та стверджувати не беруся. Особисто з ними незнайомий. У 90 році презентували у Львові гурти «Мертвий Півень» та «Плач Єремії». Добре знайомий з Чубаєм і цілим гуртом.

– Не задумувалися про документальний фільм про ваш гурт? Це ж справжній феномен.

Про фільм? Як каже мій кум, хотіти не шкодить, шкодить не хотіти. Хто мав би його зняти і за які гроші?

– Як ви вийшли на радіо «Свобода»? Часто вас там крутили в часи СРСР? Не називали вас після цього агентами США?

Давав на «Руті» інтерв’ю Юрію Луканову, а він – кореспондентові «Свободи». Приїхали з Чернівців, а знайомі кажуть, що слухали мене на «Свободі». Ну, думаю, дотриндівся. Але нічого особливого не сталося.

– Яку пісню вважаєте знаковою для вашого колективу?

То, певно, «Раз пішов я до Косова». Разів двадцять перероблений класичний рок-н-рол.

– Мотоциклісти страшенно тішаться, коли ви відкриваєте вечори на галявинах під рев моторів. Звичайний концерт і концерт з байкерами – відчутна різниця реакції публіки?

З байкерами цікаво хіба що на закриттях сезону в закритих приміщеннях, бо завжди ще до початку виступу вони вже готові і серед виступу починають пробувати, у кого мотоцикл голосніший.

– Найп’яніший виступ, історія, як то було?

Найп’яніший концерт – це день народження шеф-кухарки ресторану «Водограй». Від 11-ої вечора до 4-ої ранку. Це коли у Шули барабани забирали з-під рук, бо не могли його спинити.

– Ваші діти чи внуки з вами не просяться виступати?

Гебин син Андрій мав свій колектив, та потім вони розбіглися. Він вдався в тата і більше любив хард-н-хеві та прогресив… Гебину гітару зберіг і продавати не хоче. То Fender Standard Stratocaster, точнісінько такий, як у Річі Блекмора! А його донька навчається в музучилищі ім. Січинського.

У мене внуків немає. Донька – в Італії, доктор філософії, працює адвокатом і навчається в докторантурі. То не знаю, чи колись їх побачу.

– Три напої, які вам не подобається пити?

Мені з моїм здоров’ям каву майже відкинули. П’ю чай, мінералку, колу і по святах десь по сто грам горілочки. А колектив на концертах зовсім не вживає, дехто може випити вже після приїзду додому. Вік бере своє…

 

 

– Відомий мем «sex, drugs and rock’n’roll», без чого не обійшлася жодна рок-група. А ви зазнали втрат на цьому шляху? Є бажання застерегти теперішніх музикантів?

Ми були молоді, відомі, і дівчата нас любили. З наркотою не склалося, попробували пару разів  травку і на цьому зупинилися. Горівочку, звичайно, вживали, але дехто зробив перебір, земля йому пухом. А щодо інших – вольному воля. У нас недавно помер колишній барабанщик В. Стецик. Не пив, не курив, доцотно слідкував за харчуванням. Навіть не підозрював чогось лихого, вмер і не встиг оком зморгнути. От і будь мудрим.

– Якими перемогами пишаєтесь? Чим можете похвалитися?

Дипломанти першої «Червоної рути». Хоч якби Пазина не захрип і ми заспівали «Думи», то, напевно, були би в лауреатах. Лауреати ІІ Міжнародного гуцульського фестивалю 1992 року. Головою журі був Левко Дудківський.

Україну хард оминув боком, бо був заборонений. А ми грали, що хотіли, і нікого не слухали, і нікому не підкорялися, тому «Гуцули» – чи не єдиний гурт України у такому стилі. Тепер з’являються нові подібні гурти, але ми жили, творили і йшли в ногу з усім світом одночасно. Це про щось свідчить.

А так то ми колектив домашній, андеграундовий. Десь запросять – їдемо. У липні будемо виступати на фестивалі у Львові, де будуть рок-колективи з багатьох країн світу. При цьому на домашній фестиваль «Лудинє» нас не запросили…

– Що вам у теперішньому рок-н-ролі подобається, а що, на вашу думку, втрачено порівняно з тими часами?

Музика добра у розвитку. Колись нам не було рівних, а зараз дивляться скоса. Музикантові, аби він забезпечив сім’ю, потрібні гроші. Тому ми – практично художня самодіяльність, старий український андеграунд – переважно всі пенсіонери, працюємо, аби якусь копійку додати до теперішніх пенсій. А рок – то бальзам на душу.

По суті, ми – мамонти української музики. І у цілому світі так. Лише там хард слухають і платять за це гроші. Ми свій вклад в українську музику зробили, тепер настав час молодих.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ