Остап Вишня – український письменник, творчість якого є багаторанною та неоднозначною, у його “Усмішках” не лише багато гумору, а й приховано безліч сенсів, а сама постать є доволі суперечливою. Біографи продовжують вивчати та розкривати перед нами його таємниці, а літературознавці переоцінюють його доробок, відкриваючи все нові грані.

Остап Вишня – це та особа, на яку вплинули тодішні реалії, а точніше – радянська влада та її тиск. Але попри все йому вдалося багато передати своїми творами такого, чому деякі “високопосадовці” зовсім не зраділи б.

Сьогодні, 13 листопада, з дня народження Павла Губенка (справжнє прізвище письменника) виповнюється 135 років і ми пропонуємо познайомитися з його крилатими виразами. “Галицький кореспондент” намагався підібрати різні цитати, щоб передати вам хоча б частинку його особистості та різносторонності.

Та це лиш зернина серед пшеничного поля. Рекомендуємо вам ознайомитися з його творчістю самостійно, адже письменницьку спадщину автора дуже складно оцінювати об’єктивно. Тому відкрийте ”свого” Остапа Вишню і насолоджуйтеся його мудрістю, сатирою та гумором, часом легким, а інколи навіть відверто-нахабним.

Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся!

Щоденник Остапа Вишні «Думи мої, думи мої…»

А що ж, зрештою, таке талан?

Талант?

Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! Це… і т. д.

А взагалі талант — це народ!!

Щоденник Остапа Вишні «Думи мої, думи мої…»

Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!

Визнаю!

Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… 

Щоденник Остапа Вишні «Думи мої, думи мої…»

Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен “крить”! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси… А мінуси — легше! Крий! І все!

Щоденник Остапа Вишні «Думи мої, думи мої…»

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує. 

Щоденник Остапа Вишні «Думи мої, думи мої…»

— А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені:

“А зачєм?” — я не здивувався. Іменно — “зачєм”? Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

Щоденник Остапа Вишні «Думи мої, думи мої…»

Співати — це обов’язково, як дихати.

«Як ми колись учились»

 А от тепер сиди і думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, “куди дірка дівається, як бублик їдять”.

«Моя автобіографія»

А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, “чому я не сокіл, чому не літаю”, а робити, шукаючи “свою долю” в себе під носом, а не на небі. У нас тієї “долі” на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

«Моя автобіографія»

Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

«Моя автобіографія»

— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

«Моя автобіографія»

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

«Моя автобіографія»

Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками… Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

«Моя автобіографія»

I от коли пригадаєш життя своє, то доходиш висновку, що таки справді письменника супроводять у його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі тямущим кооператором.

«Моя автобіографія»

Ми знаємо, що діти трішки варвари. Наш обов’язок з дитинства прищеплювати любов до природи, до рослин, до тварин. І до свійських, і до диких. Чи не від того наші птахи й тварини дикі, що ми самі дикі?

«Мисливські усмішки»

Нема стільки шкідників серед тварин, як є їх серед нас, серед людей! Ми — самі собі шкідники!

«Мисливські усмішки»

Ви дивитеся на поплавок так, як навіть, коли були нареченим, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої…

«Мисливські усмішки»

– Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались! – Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?! – Факт! Спитайте Флейту! І обидва сiрi!

«Мисливські усмішки»

Оце вчора приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути!

«Мисливські усмішки»

А справді-таки – “не робота тебе сушить, а любов”… тільки не “проклятая”, а справжня любов до природи…

«Мисливські усмішки»

Я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

«Отак і пишу»

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам: — Та це ж курка, а не качка! Ви авторитетно заявіть: — Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровізовані… — А чому в неї горло перерізане? — Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу на було, взяла й зарізалась.

«Як варити і їсти суп з дикої качки»

Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що “пру” я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

— Чорти їх тут носять!

Але спасибі “чортам”. Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

«Вишневі усмішки сільські»

Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse село. Так оте perse село ви знаєте?

Ох і хароше село!..

Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.

«Вишневі усмішки сільські»

Навіть толоки в нас отут не побачите. Бачили врожай? То ще нічого. А то таке, що сором оком глянути…

“Земля оброботки требуєть!” “І Митро Хведорович оброботки требуєть!”

“І імена їх, ти, господи, сам знаєш: усі вони ґрунтовної оброботки требують!”

— Чуєте?!

«Вишневі усмішки сільські»

Краще накривати глечики кружалнами, ніж книжками… І підпалювати в печі краще кострицею чи соломою, а книжка хай лежить собі на столі… З неї тоді більше буде користі… Навіть як лежатиме, не кажу вже про те, як ту книжку розгортати, та вдивлятися в неї, та думати, що в ній написано…

«Дуже важливі справи і як їх вирішити»

 

Галина Чулей