Драма, комедія, мелодрама

Режисер: Вуді Аллен

У ролях: Вуді Аллен, Даян Кітон, Майкл Мерфі, Меріел Хемінгуей, Меріл Стріп

Свого часу Вальтер Беньямін справедливо назвав Париж столицею XIX століття. Столиця ж XX століття перекинулася через Атлантику – це урбаністичний Нью-Йорк, а генії цього місця – інтелектуали-невротики, які живуть у поезії повсякденності: вони ставлять дискусійні питання, тонуть у стихії любовних метань, та й взагалі К’єркегора і скандинавське кіно найкраще обговорювати, прогулюючись у світі складної геометрії манхеттенських вулиць. Поезія електрифікованого всесвіту, незабутня сітка міського простору – ймовірно, Манхеттен – це ілюзія, яка не закінчиться ніколи.

Було б неправильно вважати Манхеттен Вуді Аллена просто островом, якому режисер надав романтичного блиску. Його Манхеттен – однорідне «тут і зараз», де поєднані всі функції соціального життя: торгівля, робота, творчість, дозвілля, і – куди вже без них! – поезія та любов. Якщо не весь, то, як мінімум, ранній кінематограф Вуді Аллена вже точно схожий на мініатюру. Поетичність і витонченість малої форми, за допомогою якої Аллен розповідав про життя інтелектуалів, з’єднувалися у фігурі усюдисущого Нью-Йорка – міста, яке є таким самим «світом у мініатюрі».

Головний герой «Манхеттена» – Айзек Девіс, класичний алленівський інтелектуал, який, як це властиво ключовим героям й інших фільмів коміка, пише сценарії, провисає в буржуазних закладах і зав’язує короткотривалі стосунки. Так, типаж справжнього циніка, навченого гірким досвідом життя, – як відомо, альтер его самого Аллена, який створив із ситуації кризи середнього віку цілий поетичний образ. Втім у Вуді Аллена він не закінчується на психологічних потрясіннях і фрустрації. Криза середнього віку для його персонажів переростає у кризу життя як такого: страшна і невідома смерть невблаганно підступає, і врятуватися від неї можна двома способами: через витончену інтелектуальну софістику і любов.

Використання транквілізаторів загрожує набути рак, сосиски з нью-йоркської забігайлівки провокують його не менше. Про куріння і зовсім не варто згадувати. Для Айзека життя – саме по собі хвороба. Герої Аллена біжать від смерті, заряджаючись стимулом життя, – зустрічають миттєву любов (наприклад, Айзек крутить роман з 17-річною німфеткою, яку звати Трейсі). Можна бути впевненим – десь там посміхається Набоков.

Магія нічного Нью-Йорка підстерігає своїх романтиків і застає зненацька. Герої «Манхеттена» потрапляють в кругообіг інтелектуальних бесід і стосунків, наче з розбігу: персонажі Аллена легко визначають, хто з поетів і музикантів був, м’яко кажучи, переоцінений, з такою ж красномовною спритністю переоцінюють свої минулі і теперішні стосунки. Та й взагалі Нью-Йорк створює фантастичну можливість перетворити свою інтелектуальну стихію на любовну. Переплетення любовних інтриг і адюльтерів – громіздке і хаотичне, як і схема манхеттенських вулиць. Кожен глядач «Манхеттена» – турист, вражений цією плутаниною романтичних метань, для нього вони безладні і незбагненні, як і топографія міського простору, де переплітаються вулиці.

Без сумнівів, знімаючи «Манхеттен», Вуді Аллен уже перебував у точці «акме» – в своїй золотій порі, на піку творчої та інтелектуальної зрілості. Він, як ніхто інший, був свідомий того, наскільки життя нероздільне зі смертю, і шукав вихід у поетизації дійсності, в міфі. Алленівському романтику завжди буде потрібен острів посеред моря, де можна віддатися чарівним мріям, перетворити свою любов і прихильність – не завжди вдалу, часом трагічну і хворобливу – на поезію, в яку вислизає життя. Кращий острів від Манхеттена, напевно, для цього важко знайти.

ФЕЛІНСЬКИЙ