Режисер: Девід Фінчер

У ролях: Лілі Коллінз, Аманда Сейфрід, Гері Олдман, Таппенс Мідлтон, Том Берк

1940 рік. Отримавши унікальний на той час творчий контроль над дебютним фільмом, вундеркінд Орсон Уеллс (Том Берк) просить допомоги в одного з ключових голлівудських сценаристів епохи, який давно випав зі світської обойми через гострий язик і проблеми з алкоголізмом, але тим не менш талановитого Хермана Манкевича (Гарі Олдман). Той недавно потрапив у ДТП, тож тепер відновлює сили на каліфорнійському ранчо і безпробудно п’є, лежачи в ліжку через зламану ногу. На замовлення Уеллса Манкевич, який постійно згадує роботу у голлівудських студіях, пише свій головний шедевр – сценарій «Громадянина Кейна».

Так вже склалось, що у «Громадянина Кейна» – великого фільму, який постійно називають найкращим в історії світового кінематографа – є не менше велика і дуже скандальна історія створення. Журналіст Джек Фінчер написав в 1990-х сценарій про те, як Херман Манкевич, не встаючи з ліжка, створив «Громадянина Кейна». Син Джека, Девід Фінчер, намагався перенести історію батька на великий екран ще після успіху «Гри» (тоді головну роль повинен був виконати Кевін Спейсі), але сценарій через нестачу фінансування довелося тимчасово відкласти в шухляду. Це «тимчасово» затягнулося на 23 роки. Тільки завдяки товстому гаманцю Netflix і їхнім амбіціям нарешті отримати «Оскар» за найкращий фільм Фінчеру вдалося реалізувати проєкт своєї мрії.

Не треба мати видатні знання про фільмографію Девіда Фінчера чи його режисерський стиль, щоб зрозуміти очевидне: «Манк» – не типове для нього кіно. Звичайно, в кар’єрі Фінчера вже стирчить, як великий палець, фільм «Соціальна мережа», він і справді не позбавлений ​​звичної режисерові трилерної динаміки, драматургії і саспенсу. У «Манку» взагалі немає Фінчера-режисера, тільки Фінчер-сценарист, історію якого було вирішено розповісти через пастіш – розмиту стилізацію під голлівудське кіно 1930-х.

«Манк» повинен був стати технічним досягненням, створеним з використанням автентичного інструментарію, але фільм Фінчера в результаті може похвалитися лише саундтреком Трента і Аттікуса Росса та монтажем звуку: записаний на стару апаратуру глухий монозвук дійсно нагадує золотий вік Голлівуду. Зате надмірність монтажних технік епохи з постійним затемненням і зняті на цифру, а потім зістарені на комп’ютері кришталево чисті кадри видають в «Манку» самозванця. Незважаючи на операторські цитати з «Громадянина Кейна» (зйомка з нижніх ракурсів, експресіоністське освітлення і довгі дублі), «Манк» парадоксальним чином виглядає як один із найпривабливіших чорно-білих фільмів останніх років. Він ніколи не ставить на обговорення питання про авторство «Громадянина Кейна»: Фінчер-старший – це як даність. Йому набагато цікавіше заримувати свій сценарій з великим сценарієм «Громадянина Кейна» через його найважливіше досягнення – нелінійний наратив.

У якийсь момент фільму Манкевич заявляє: «За дві години не можна розповісти життя людини, можна тільки залишити враження про неї». Яке враження має бути у глядача про героя після «Манка»? Чехарда флешбеків малює Манкевича як білу ворону голлівудського істеблішменту 1930-х: в оточенні лицемірних і одержимих грошима продюсерів та магнатів він – нехай алкоголік! – харизматичний мізантроп з чітким моральним стрижнем, один з небагатьох людей в індустрії, хто щиро вірить у дружбу (чудова Аманда Сайфред у ролі Меріон Девіс).

Після гіркого, але все ж хепіенду виникає закономірне питання: то про що ж «Манк»? Дві години глядач очима Манкевича стежить за внутрішньою кухнею Голлівуду: студійні боси, стурбовані кризою прокату, кидають підлеглих на гроші, а ще штампують нахабні пропагандистські ролики, щоб вплинути на вибори губернатора Каліфорнії, поки їх працівники через докори сумління покінчують життя самогубством. Це не схоже ні на повноцінну критику студійної системи, ні на любовну листівку золотої епохи Голлівуду 1930-х. Може, це драма про боротьбу за літературне безсмертя або комедія про те, що шедеври народжуються через страх дедлайну? Напевно, фільм просто надихає історія про бунт тієї мавпочки-шарманщиці, яка в притчі газетного короля Вільяма Рендольфа Херста помилково вважає, що в її владі перебувають і нудьгуюча аудиторія, і бідний роботодавець. Принаймні таким «Манк» намагається здаватися, але на останніх 15 хвилинах робить різкий крен вбік. Орсон Уеллс, вундеркінд-нахлібник, який не написав жодного рядка і якого глядач запам’ятав лише за короткими телефонними дзвінками, особисто приїжджає на ранчо і пропонує викупити сценарій у Манкевича. Той, очевидно, відмовляється, пам’ятаючи погрози Херста, але головним цапом-відбувайлом у історії, а ще паразитом, який отримав в результаті премію «Оскар» за заслуги Манкевича, чомусь стає Уеллс. Як так склалось, що режисер, який все своє життя безуспішно боровся з Голлівудом за творчий контроль, у «Манку» виявився персоніфікацією цієї прогнилої системи? Відповідь проста: «Це, друзі мої, магія кіно».

ФЕЛІНСЬКИЙ