Марк Токар – джазовий контрабасист світового рівня, ключова фігура української імпровізаційної сцени, учасник численних міжнародних проектів, перший український музикант, що грав на престижному Chicago Jazz Festival. У складі його тріо – представники молодого покоління джазових музикантів саксофоніст Михайло Балог та барабанщик Олексій Артемов (NYC).

«Музика нашого тріо – це сміливе поєднання української традиції з сучасною імпровізацією, – говорить Марк Токар. – Тому наше звучання веде слухача від глибинної української етніки крізь рокові і джазові рифи до сучасних імпровізаційних форм, які, у свою чергу, переходять від медитаційних настроїв до бурхливих, вибухових, навіть шквальних кульмінацій».

Відповідно, і назва їхнього українського туру, який охоплює сім міст – Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Харків, Запоріжжя та Одесу – «Медитація за шкалою Ріхтера».

 

– Патрік Зюскінд у книзі «Контрабас» писав,  що у деяких людей всередині неосяжний всесвіт, але до нього нікому немає діла. Як в Україні ставляться до авангардної музики?  Публіка – вдячна?

Ця книга була моєю улюбленою ще в милому 95-му році. Я захоплювався нею і читав на перервах між парами вголос своїм одногрупникам у політесі. Хто знав, що доля це почує? Тоді і гадки не мав, що буду жити за цією п’єсою, щоденно спілкуватися з тим інструментом.

В Україні з авангардом кепсько. Якщо джазові фестивалі якось вже функціонують, є якісь джазові майданчики, джазові корпоративи, то авангардистів запрошують рідко. Традиційні джазовики цю музику не акцептують. Ми для них білі ворони, які не вміють грати. І якщо в Америці часи, коли Декстер Гордон (Dexter Gordon) гнав на Орнета Коулмена (Ornette Coleman), пройшли, коли в Польщі авангардист Міколай Тшаска (Mikolaj Trzaska) пише музику для фільмів і отримує при цьому найпрестижніші премії (Orly-2017), у нас цей напрямок мовби не існує. Хоча публіка вдячна, і є знавці, є люди, які слідкують за тим, з ким і де я граю, збирають всі диски, які в мене виходять, питаються про новинки, коли наступний концерт і чому так рідко вони є. Так, публіка у нас в державі є. І в різних містах. Я вдячний і щасливий з цього.

– Джаз справді найкраще, що придумали американці? Знаю, ти там був, за що любиш США?

Насправді, до сьогоднішньої бесіди в Америці я був тільки раз. І чому така впевненість, що я її люблю? Не більше, ніж інші країни. За першим разом мені відмовили у візі. І «Ken Vandermark Resonance Ensamble» грав тоді з іншим басистом. Той запис Вандермарк назвав «What Country Is This?» Де в поліграфії альбому текст про мене займає більше, ніж про будь-кого іншого з музикантів. За другим разом вдалося. Це було в серпні 2012-го. Ми виступали на головній сцені величезного Chicago Jazz Festival все з тим же 11-особовим «Ken Vandermark Resonance Ensamble». Моє восьмиденне перебування у Чикаго зводилося до щоденних репетицій, щовечірніх клубів, де я або грав, або захлинаючись слухав зірок.

Не знаю, чи джаз – це найкраще, що вони придумали. Може, конвеєр? Або «Макдональдс»? Або демократію? Або ядерну бомбу? У будь-якому разі музиканти, які живуть на батьківщині джазу, не вигрібають. І дуже мало таких, які можуть собі дозволити займатися виключно музикою. Більшість з них підробляють чимось іншим. Це не вважається негожим чи непрестижним. Звичайно, йдеться про креативних людей, а не про тих, хто вдало всівся в оркестрі або пішов у викладачі і має забезпечення на ціле життя.

Мені було там добре, дихалося вільно. Але я свідомий того, що туризм і еміграція – різні речі. Хоча бувати там треба. А для музиканта – просто необхідно.

– «Багряні вітрила» у вас вдома – родинна казка? Як воно, бути родичем такого величного письменника і такої талановитої матері? Ти виріс, напевне, у досить творчій атмосфері?

Якщо йдеться про Олександра Гріна, то це не казка. Він дійсно вуйко моєї бабці по лінії мами.  Сама мама – художник і викладач. Як пахнуть фарби і нитки, знаю з дитинства. Як робляться етюди в Карпатах, на морі чи в рідному парку. Як влаштовані ткацькі станки та верстати. Як вдома консультують студентів. Як за годину вся хата перетворюється на майстерню. Як муштрують молодшу сестру, теж художницю. Моя стартова колекція вінілу дісталася у спадок від старшої сестри – музиканта, а це півтисячі платівок. Батько був професором філософії, і хоч і не належав до митців напряму, він все життя співав. Знав сотні пісень, здебільшого закарпатських. Зараз у своєму тріо намагаюся використовувати його матеріал.

– У контрабасиста досить тяжка доля. Ніколи не заздрив скрипалям з їх маленькими скрипочками?

Заздрю кожного разу, коли несу свого Барі. Але коли граю, то мені заздрять скрипалі зі своїми недомірками.

– А тепер подивимося, як ти імпровізуєш. Скажи, будь ласка, що таке джаз?

Коротко: джаз – це свобода. І хоча для вираження справжньої свободи потрібні жорсткі і конкретні рамки, кожен сам собі їх вибирає. Тому джаз є таким кольоровим, різноликим та багатогранним.

Сама імпровізаційність (якщо повернутися до запитання) не є заслугою джазу. Імпровізація використовувалася в музиці бароковій, народній і навіть класичній. Більше того, імпровізаційна музика не має стилю (за ознакою Дерека Бейлі (Derek Bailay).

Унікальність джазу в тому, що він за свою коротку 120-річну історію (молодий вид мистецтва) еволюціонував так само, як і вся академічна музика за своє кількатисячолітнє існування. Джаз увібрав у себе всі стилі, жанри та напрямки. Джаз – це філософія, релігія, спосіб мислення і, відповідно, спосіб життя.

– Як ставишся до поєднання електронної музики з класикою? Не задумувався над подібними експериментами? Що цікавого порадиш послухати нашим читачам?

Не вважаю себе докою в цьому напрямку, тому не буду вдавати з себе знавця. Електронікою з сучасною музикою на доброму рівні в Україні займаються Алла Загайкевич, Остап Мануляк. Але краще розпитувати фахівців.

Я радше стикаюся з електронщиками-джазовими фріками. Найбільший гуру з них, з яким доводилося грати, – це Крістоф Курцманн (Kristof Kurzmann). Цей чувак встигає в ході гри тебе записати наживо і миттєво обробити на своїй «меджік-машін». І коли ти граєш, вже не усвідомлюєш, де ти, а де твоє електронне продовження. Це зриває дах!

З вітчизняних чарівників – Стас Бобрицький. Він грає на аналоговому монстрі з тисячами різнокольорових дротів-перемичок і видобуває з того всього якісь космічні звуки.

– Всі були молодшими, і всіх якимось чином чіпляв рок-н-рол. У тебе є досвід контактів з рок-музикою?

Моє музикування почалося після поїздки в Москву в 1989 р. на фестиваль «Рок проти наркоманії». Це була грандіозна подія для «совка». Не вірилося, що таке може статися у країні жорсткої тоталітарної завіси. Там були «Skid Row», «Scorpions», «Cinderella», «Motley Crue», «Bon Jovi». Із совдепівських груп – «Нюанс», «Бригада С» та «Парк Горького». Але їхав я заради Оззі Осборна (Ozzy Osborne). Мужньо вислухав всіх. А це 10 годин разом із джемом. І так два дні. Після цього фесту почав грати на гітарі, і звичайно, це був рок-н-рол. Або мені вірилося, що це рок-н-рол…

– Ще про досвіди… Співпраця з Юрком Андруховичем – вона якось тебе змінила?

Так. Я ще більше стверджуюся в тому, що йду доброю дорогою. І не тому, що він схвалює те, що я роблю, а тому, що він є самим собою. У творчості, громадській позиції, щирості, безкомпромісності та дипломатії. І це надихає.

– Як ти реагуєш у побутовому житті на звуки навколо себе: які не можеш витримати, а які для тебе звучать гармонійно?

Гармонійними для мене є всі звуки природи, включаючи вуличних музикантів. Птахи, собачий гавкіт, грім, вітер у горах, шум моря. Причому трамваї, будівлі, насичені проспекти в мегаполісах для мене теж окей.

Не люблю низьке гудіння генераторів, зарядок для мобілок, іскріння на колекторі. А взагалі до параної не можу терпіти звуки реклами в телевізорі, радіо-FM у маршрутках чи таксі та постріли.

– Ти колекціонуєш музику? Що є гордістю твоєї колекції?

Вже давно не колекціоную, як колись… З появою ютубу, торентів та інших інтернетних принад колекціонування втратило сенс. Все або майже все є зараз під руками. Не треба з собою в подорожі (яких багато) брати валізи дисків та книжок.

Багато музики отримую в подарунок, та не все встигаю вислухати. Але якщо обіцяю, то слухаю обов’язково. Найцінніший для мене такий подарунок, що і є гордістю колекції. Це 12 CD, які мені прислав Пітер Брьоцман (PeterHYPERLINK “http://www.peterbroetzmann.com/” HYPERLINK “http://www.peterbroetzmann.com/”BrHYPERLINK “http://www.peterbroetzmann.com/”öHYPERLINK “http://www.peterbroetzmann.com/”tzmann – саксофон, нар. 1941 р., одна із найзнаковіших фігур у світі фріджазу). Я їздив на всі його концерти в рамках польського туру його дуету з барабанщиком Paal Nilsen-Love 2008 року. І коли у Вроцлаві після концерту спитав його про бокс з чотирьох платівок «Die Like a Dog», Пітер страшенно вилаявся, бо цих компактів вже не лишилося, всі були продані. Він попросив у мене адресу, і за два місяці у Львові я отримав бандероль. У ній були всі його диски, які він мав на той момент.

Я не міг в це повірити… Вся його музика для мене надзвичайно важлива. Пам’ятаю всі його концерти «лайв». А я його переслухав багацько. Його життя, його творчість, його служіння для мене в багатьох сенсах являються взірцем. І хоч ніколи з ним не грав, вважаю його одним зі своїх вчителів. Його дар – перлина моєї фонотеки.

– Світ змінюється, роботизується, йде розвиток електронної музики… Чи не існує загрози, що ці всі фактори вб’ють живе – ту імпровізацію, яка є основою джазу?

Є загроза. Причому така серйозна, що про неї треба говорити вже, інакше просто буде пізно. Технології стають такими досконалими, що у всьому світі консерваторії та музичні академії продукують десятки тисяч віртуозів. Всі грають правильні ноти у правильний час. Можуть грати швидко, можуть дуже швидко – як завгодно. Тільки музики в цьому може не бути.

Виступають на престижних фестивалях, збирають публіку, штампують диски, прокручуються на радіо, телебаченні, про них пишуть в журналах. І от слухач неосвічений, який ведеться на той антураж, вже не в стані відрізнити справжнє від халтури. Навіть самі музиканти ведуться на це. Багато хто любить тих шарлатанів. І це страшно – високоякісна халтура, якій не можеш нічого пред’явити, бо все зіграно правильно. І нема нічого гіршого, як на мене. Якщо серце не відкрити, не зрозуміти, що саме хочуть донести, то напхають купу лайна. Порожнеча! Наслухаєшся секонд-хенду. І для самоствердження будеш іншим то радити. Імпровізація стає такою вихолощеною, що за нею нічого не стоїть. Так що загроза є.

Порадити можу тільки старий перевірений метод Станіславського «вірю – не вірю». Тільки бути щирим із самим собою. Називати речі своїми іменами. Тоді є шанс не загубитися у творчості  продукування і у творчості сприйняття.

– Івано-франківська публіка наскільки тонко відчуває джаз, адже ти тут не вперше?

Не вперше. Але ніколи не знаю, чи у Франківську прийдуть люди, чи ні. На фестивальні концерти ходять добре, а на поодинокі виступи ніколи не ясно. Сподіваємося, що 10 квітня хтось таки дійде до Театру ляльок. А слухачами, які все ж таки приходили, я був завжди задоволений. Завжди був добрий контакт із публікою.

– Є такий вислів «дати джазу!» Як би ти його інтерпретував?

Це піти в рознос. Із самим жанром він не має майже нічого спільного. Майже. Дати джазу – це пуститися берега, або попустити косу. Це піти виносити сміття з хати і зголоситися за два дні з іншого міста (не автобіографічне).

– В яких життєвих ситуаціях ти повністю імпровізуєш, а де граєш строго по нотах?

Я в житті мало граю по нотах. Стараюся імпровізувати всюди. Часом вдається. Але коли не маю дрику на це, то замість шаблонів та патернів просто мовчу. Пауза деколи сильніше звучить, ніж потік звуків. Імпровізую з живими людьми. Клерки, урядовці, особи при виконанні, як правило, не чують. Тоді граю по нотах.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ