Бабуся Марини Ніконорової – архітектора за фахом, дружини відомого художника Едуарда Ніконорова та авторки ексклюзивних ляльок, казала, що внучка в дитинстві хотіла бути або балериною, або лікарем, як мама, або просто вискочити заміж. І, мабуть, Марина таки просто вискочила заміж, хоч закінчила архітектурний факультет Київського художнього інституту. Правда, процесі навчання, зрозуміла, що архітектура – не її.
«Просто були якісь романтичні уявлення про цю професію, сформовані не в останню чергу фільмами, – розповідає жінка. – А коли познайомилася з нею ближче, відчула, що це не жіноча професія і, тим більше, не моя. Зате в інституті я зустріла свого майбутнього чоловіка – Едуарда Ніконорова, тож, можна сказати, одна з моїх дитячих мрій здійснилася».
Навчання у Києві справило на Марину велике враження. Провінційна дівчина з Франківська приїжджає до столиці, де вирує бурхливе культурне життя – вистави, фестивалі, музеї, виставки, різноманітні знайомства і спілкування, що, безперечно, формувало її світогляд і смак. І, звичайно, життя в гуртожитку – теж хороша школа.
Мабуть, Марині вийти заміж за художника судилося долею. Жінка пригадує, як все життя захоплювався живописом її дідусь-військовий. Коли приїжджав в інше місто, відвідував виставки та музеї, купував альбоми з репродукціями картин відомих майстрів і малював сам. Під час служби малював менше, бо було мало вільного часу. Але коли вийшов на пенсію, то повністю віддався захопленню, попри те, що не мав художньої освіти. Можливо, за інших обставин його доля склалася б інакше, але в ті часи для молодого сільського хлопця піти служити в армію – це був єдиний спосіб вирватися з села…
Його картини онука зберігає досі й каже, що запахи олійних фарб і ацетону були її улюбленими запахами дитинства і що така модель – стати дружиною художника – була для неї цілком прийнятною.
І от, дідусь малював, а бабуся його не турбувала – сама вкручувала лампочки, ремонтувала праски і лагодила онуччині ляльки, коли в них відривалися руки-ноги. Тоді були такі великі й маленькі пластмасові ляльки, що мали руки та ноги на резинках, і бабуся їх лагодила. Можливо, захоплення ляльками – теж з дитинства. Як і вміння робити речі своїми руками, бо інша бабуся, татова мама, була вчителькою, і маленька Марина завжди з нею збирала каштани, листя, шишки для уроків ручної праці, які просто обожнювала…
Життя з художником мало свої особливості. Наприклад, у їхній сім’ї ніколи не було стабільного доходу у вигляді щомісячних авансів та зарплат. «Подруги дивувалися, як я можу так жити, – розповідає Марина. – Бо в нас було то густо, то пусто». І ще специфіка творчої особистості, принаймні так було у Ніконорових, полягає в тому, що художник працює 24 години на добу, без свят і вихідних, у режимі нонстоп, навіть уві сні…
Але доводилося балансувати між творчістю та родиною, їздити з дітьми на море, допомагати дружині по господарству, ходити в гості. Як згадує пані Марина, її чоловік, звичайно, йшов. А потім вже у цей день не міг працювати – кудись зникало натхнення, і в нього було таке обличчя, що відчувалося, як йому погано. У Едуарда Семеновича в голові щось постійно крутилося – ідеї, плани, і зрештою жінка зрозуміла, що його не потрібно смикати, що чоловікові треба дати максимальну можливість творити стільки, скільки він бажає.
«Це, наприклад, токар може підвищувати свою продуктивність і класність. А тут ні: тут кожного разу, кожна нова картина – ніби все спочатку. Зате, коли все виходить, все вдається, це така безмежна, космічна радість…» – каже Марина.
Як художники переживали непрості 90-ті роки минулого століття, це окрема історія. Едуард поїхав до Польщі малювати на вулицях карикатури, дружина до нього інколи приїжджала. «Мені було його дуже шкода, це для нього було просто нестерпно, на відміну від одеситів, які приїжджали зі своїми жартами, своєю вітальністю, і біля них завжди було багато людей. Едуард жив у своєму світі, за своїм мольбертом, у своїй атмосфері, не на показ і не для публіки», – згадує Марина про той час.
Шити іграшки та ляльки Марина теж почала у 90-ті, коли картини не дуже продавалися і був дефіцит усього. Робила це разом зі своєю сусідкою, яка мала замовлення з дитячих садочків, і починала з тваринок, наприклад, одного дня шили дванадцять слоників для хлопчиків і тринадцять ведмежаток для дівчаток. Але такий конвеєр виявився не для Марини, однотипна робота здавалась їй дуже нудною. У неї кожна іграшка була індивідуальна, і якщо щось не подобалося, вона перешивала і переробляла, доводила до досконалості. Наче це була остання іграшка в її житті… А потім ці іграшки продавала на базарі, і за виручені гроші вдавалося жити. Згадує з тих часів, як один молодий чоловік купив двадцять іграшок в дитячий будинок.
І атмосфера в домі Ніконорових завжди була творчою, мама також шила ляльки для домашнього театру, де молодший син Слава був режисером і актором, а старший Філіп ставив світло та музику.
Потім Едуард, а згодом і Марина, залишивши синів на своїх батьків, переїхали до Праги, де було більше можливостей для заробітку творчістю. Там ляльки були нікому не потрібні, і Марина почала малювати. У Празі вони жили 15 років у квартирі, яку винаймали, і мали з подругою маленьку художню галерею, їздили на різноманітні виставки-ярмарки. У цей період в галереї «Le Siants Galerie» у Празі дві картини Едуарда Ніконорова були придбані Іванною Трамп. Спочатку справи йшли добре, картини продавалися, гроші передавалися додому дітям і батькам, старший син в 15 років вступив вчитися до Києва у республіканську художню школу, а Слава з часом закінчив київський Інститут культури і тепер працює в київському театрі «Чорний квадрат», який дає можливість для імпровізацій та розкриття всіх граней таланту…
Повернулися Ніконорови до Івано-Франківська в 2010 році. Завдяки старшому синові вдалося отримати роботу в Києві з розпису інтер’єрів. У 2011 році відбулися одночасно дві знакові події: Едуард Ніконоров готувався до відкриття своєї першої персональної виставки у виставковій залі обласної організації Спілки художників України, а Марина пошила свою першу нову ляльку Тільду. Чоловік, оцінивши витвір, сказав: «Якщо пошиєш 25 ляльок, візьму їх на свою виставку». Марина сіла і пошила 52.
Так вони й зробили спільну виставку, яка мала успіх. Попри картини, було продано і декілька ляльок, і ця подія дала майстрині розуміння, що її заняття має сенс, бо дарує людям радість, додала сили і натхнення, а також познайомила з Тетяною Урусовою, яка стала її подругою.
І все закрутилося: Марина шила ляльки, вдосконалюючи своє вміння, Едуард малював і виставляв картини, зробив ретроспективну виставку у галереї «Бастіон». Одна з робіт була на виставці в Національному заповіднику «Давній Галич», художником зацікавилися польські колеги – професор Кошалінського політехнічного університету Яцек Ойжановський та колекціонер Станіслав Романишин. Едуарду Ніконорову організовували виставки в Польщі, його запрошували на пленери, випускали каталоги – почався період, про який мріє кожен художник: коли його творчість є затребуваною, коли можна творити, знаючи, що творчість є не тільки формою самореалізації, а й можливістю заробляти на життя.
За останніх вісім років Едуард Ніконоров мав біля десяти персональних виставок, а також брав участь у багатьох інших. Його твори зберігаються в галереях Європи та США, є окрасою багатьох приватних колекцій. На жаль, смерть художника у 2019 році обірвала цей яскравий мистецький політ.
Вже цього, 2020-го, року, відбулися три посмертні виставки художника: в івано-франківській галереї «Бастіон» – виставка незакінчених робіт «Музика, яку я бачу», в Музеї мистецтв Прикарпаття – «Життя, як воно є» та в просторі «Промприлад. Реновація» у галереї «Детектор» – виставка однієї картини «Джоконда в Луврі».
Для Марини почалося інше життя, попри втрату, жінка каже, що відчуває Едуарда Семеновича поруч з собою завжди, відкриває нові сенси його картин, які раніше не розуміла, у помешканні зберігає атмосферу його присутності… Підтримують її в житті та творчості сини, часто телефонують, рекомендують фільми та книги, Філіп і Слава брали участь в організації виставки батька в «Бастіоні». Особливою радістю є онучка Поліна, яка теж має хист до малювання, і не тільки намалювала бабусин портрет і перемалювала всі бабусині ляльки, а й почала вигадувати і малювати власні.
А Марина, продовжуючи вдосконалювати своє вміння творити ляльки, яке стало справжнім покликанням і захопленням, мала мрію – придумати свою ляльку. Час йшов, а мрія, попри інтенсивні пошуки, залишалася мрією. А потім мисткиня дізнається про ляльку-мотанку. Вона її неймовірно вразила. І починається новий етап, щоб у якийсь момент 2015 року зорі склалися і Марина придумала свою ляльку. Відтоді ця лялька доводиться до ідеалу, отримуючи нові втілення і варіації. Розширюючи рамки своєї творчості, художниця почала робити портретні ляльки, зараз вона має дуже цікаве замовлення – створює театральну трупу для шкільного театру однієї з київських шкіл, загалом має створити 21 ляльку. Серед них має бути класичний набір будь-якої казки – від Червоної Шапочки і відьми до розбійника і принца. Все, від початкових образів до гардеробу та характерів, вигадує сама.
На сьогодні у Марини є вже достатньо велика колекція ляльок, в якій кожна лялька, витворена багатою фантазією та вмілими руками, є довершеним, продуманим до дрібниць, до найтонших нюансів, образом. Вони не тільки мають імена та характери, а й свої історії, тобто своє життя. І ці історії, як зізнається Марина, не лише пожвавлюють продаж, а й збагачують її власне життя, роблять його цікавішим та багатограннішим. Мисткиня створила сайт в інтернеті, через який продає свої творіння, також робить багато ляльок на індивідуальні замовлення.
Крім того, художниця має багато інших захоплень: займається йогою, робить керамічні горнятка з крильцями, розписує дошки для кухні, колись шила пояси зі шкіри… Каже, що має гарного ангела-охоронця, який підкидає їй в потрібний момент людей і події.
Марія МИКИЦЕЙ