Режисер: Гай Річі

Принц Вортигерн (Джуд Лоу) використовує чорну магію і захоплює владу в середньовічному Лондініумі, столиці Англії. Йому вдається вбити свого брата – короля Утера і звільнитися від королеви, але перед смертю монарше подружжя рятує маленького спадкоємця Артура. Хлопчик виховується в бідному районі міста і виростає впливовим та підприємливим, але порядним бандитом (Чарлі Ханнем), який «кришує» торгівлю і будинки розпусти. Минають роки, і на поверхню виходить камінь, що раніше був під водою, в який застромлять екскалібур – меч Утера, що давав королю нелюдську силу. Витягнути меч з каменя може лише син колишнього правителя. Вортигерн вирішує використати цю можливість, щоб знайти племінника і позбутися його. Всіх чоловіків відповідного віку зганяють до каменя, і Артур, який давно забув про своє походження, виявляється серед випробовуваних.

Історія про сходження на трон короля Артура – одна з улюблених британських легенд. Вона багато разів розповідалася в кіно і на телебаченні, і, за великим рахунком, новий блокбастер Гая Річі мало що до неї додає. «Меч короля Артура» – традиційна історія про хлопця з бідняцьких кварталів, який дізнається таємницю свого королівського походження і за допомогою старих друзів та нових радників (в Англії залишилися вірні королівській сім’ї люди) показує дорогому дядечкові, де раки зимують. Коли Гай Річі засумнівався, що Чарлі Ханннем підходить на роль Артура, актор заявив, що готовий битися з двома іншими претендентами, щоб довести, що він досить міцний і рішучий. Режисера це переконало.

Якщо не брати до уваги політкоректної наявності в кадрі кількох «небританських» фізіономій (ви знали, що в середньовічній Англії жили негри і китайці?), єдиний істотний відхід від традиції полягає в тому, що в картині немає романтичної лінії. Здавалося б, лицарська історія без романтики – гроші на вітер, але Артур – НЕ лицар, а добросердний бандит, і слова любові йому знати не обов’язково. Так що іспано-французька актриса Астрід Берже-Фрісбі, яка грає безіменну посланницю чародія Мерліна, у фільмі займається справою, а не крутить шури-мури. Вона є наставницею Артура в питаннях магії, допомагає йому в бою, і цим все обмежується. Ніяких пристрасних поглядів і нерішучих зізнань. До того ж, чарівниця виглядає, як героїнова наркоманка, так що любов з нею – це розвага для персонажів «На голці», а не для майбутнього англійського короля.

Фундаментальна банальність «Меча короля Артура» розчаровує, але розчарування проходить, коли помічаєш, що Річі наповнив шаблон життям і зробив його переконливим. Ми не просто бачимо, як молодий юнак завойовує трон. Фільм наочно пояснює, чому Артур, який щиро переживає за людей, буде кращим правителем, ніж одержимий владою Вортигерн. Також картина показує, що принц – природжений лідер, а не безвольний хлопчисько, яким маніпулюють чаклунка і «дорослі дядьки» з оточення Утера. Як тільки Артур усвідомлює, що відбувається, він бере керування на себе і починає придумувати «хитрі плани», як і личить тому, хто повинен зійти на трон. Його соратникам залишається лише дивуватися прудкості Артура і вносити свою лепту в його задуми. Вортигерн теж проявляє командирську жилку, і його підступність у поєднанні з вражаючою зовнішністю Джуда Лоу робить узурпатора гідним противником для претендента на престол. А ще Вортигерн виявляється сильним «фінальним босом», здатним на рівних битися з Артуром навіть після того, як у руки принца потрапляє екскалібур, що дозволяє йому боротися в дусі російських богатирів: махнув мечем направо – лягла вулиця, махнув наліво – ліг провулок. І хоча заключний поєдинок міг би бути довшим і ефектнішим, головне, що це справжній і драматичний бій, а не демонстрація явної переваги.

До речі, щодо «довше і ефектніше». На жаль, «Меч» не тільки в кульмінаційних сценах не такий крутий, як міг би бути, якби вистрілили всі розвішані на стінах чеховські рушниці. Навіщо, скажімо, картині майстер кунг-фу, якщо в «Мечі» ніхто, включаючи Шіфу, не демонструє справжньої китайської бойової майстерності? Навіщо приділяти так багато часу дивовижній влучності одного з персонажів, якщо йому не надається шансу зробити визначальний постріл? По-снайперськи вбити кількох солдатів – це не те, заради чого потрібно вводити в картину клон Робін Гуда! Чому найефектніші демонстрації бойової магії подані в пролозі стрічки, а не в її кульмінації? Чому начебто важливі сцени, в яких Артур вирушає у «паралельний» чарівний світ і проходить випробування, виглядають, як монтажна скоромовка? А ще прикро, що ті соратники Артура, які героїчно гинуть заради спільної справи, запам’ятовуються лише своєю загибеллю, а не тим, як вони билися за життя. Явно варто було зробити їх більш колоритними персонажами і воїнами, щоб їхня загибель зачіпала глядачів так само сильно, як вона зачіпає Артура.

Але немає лиха без добра. «Меч» виграв би від більш тривалої і більш ефектної оповіді, зате в його теперішньому вигляді це стрімке кіно, яке не відпускає глядацької уваги. Чадний саундтрек і розмите бачення похмурої, але не депресивної середньовічної Англії забезпечують картині густу атмосферу високобюджетної пригоди, а з Чарлі Ханнема вийшов куди кращий принц-бандит, ніж пілот гігантського робота в «Тихоокеанському рубежі». Відчувається, що британець не просто так сім сезонів відпахав у кримінальній телеепопеї «Сини анархії», де він грав лідера байкерського угруповання. Нарешті, у фільмі рівно стільки вдалого гумору, скільки його повинно бути у блокбастері, який не претендує на комедійність, але й не хоче здатися надмірно серйозним. Такі герої, як Артур, завжди виграють від уміння вчасно пожартувати.

ФЕЛІНСЬКИЙ