В одному з дворів Івано-Франківська вже понад десять років опікуються безпритульними котами, а віднедавна тут ще й облаштували для них саморобні будиночки.

«Мені не ліньки»

У спальному мікрорайоні міста біля закинутих гаражів є невеличка обгороджена ділянка, яку давно облюбували два десятки безпритульних пухнастиків. Ще б пак – котикам тут ситно, тепло, безпечно і головне – вони дуже люблені, пише Галицький кореспондент. 

Зараз хвостиками постійно опікуються п’ятеро жінок, які мешкають у довколишніх багатоповерхівках. А ось Денис Воронцов уже третій рік кілька разів на тиждень приїжджає сюди аж з іншого кінця міста – теж допомагає: підгодовує, часом лікує. А ще завів акаунт в тікток, де розповідає, зокрема, і про безпритульних котиків. Завдяки своїм відеороликам якось вдалося навіть прилаштувати кошеня – віз аж до Тернополя.

«Ні, мені не ліньки всім цим займатися, – усміхається чоловік. – Коти дають натхнення, тепло для душі. Я й сам колись взяв з вулиці кошеня, яке було в жалюгідному стані: брудне, з інфекціями, й нічого – виходив».  

Ірина Яновська говорить, що піклування про безпритульних котів – це її віддушина. Хвостики вже впізнають жінку за голосом, а вона знає кличку кожного. Ірина переїхала з Луганщини на початку повномасштабного вторгнення. Каже, якби не пухнастики, то ще б довго відходила від пережитого стресу. Вона так само прихистила в себе безпритульне кошеня. Знайшла у сміттєвому баку в добряче замотаній коробці – внучка почула, як пищить.

Щоб зиму перебути

Тварин волонтери годують тричі на день: сухий і вологий корм, м’ясні продукти, риба, макарони тощо. Найліпшими ласощами для тутешніх котів є курячі серця і телячі шлуночки.

Харчування пухнастиків на місяць обходиться приблизно в шість тисяч гривень – витрати ділять на всіх волонтерів. Час від часу з’являються додаткові витрати, наприклад на лікування чи стерилізацію.

Нещодавно Ірина Яновська змайструвала для котів з десяток будиночків – картонні коробки обмотала плівкою і клейкою стрічкою. Через дощі час від часу будиночки все одно доводиться міняти. Всередині вони вистелені шматками теплих тканин: порізані старі шуби, пальта, светри, штани.

Пухнастики одразу облюбували нові помешкання. Волонтери жартома називають ці саморобні будки котячим вуликом або містечком котячих гуртожитків.

«Я боялася, що тварини не витримають морозів, тому й придумала ці будки, – пояснює жінка. – А тепер спокійна, хоч і нема суворої зими цього року. В одному будиночку можуть тулитися одразу кілька котиків. Засунеш руку в коробку, а від них там так тепло, ніби обігрівач працює».

Волонтери переконані – якби не огорожа навколо «котячих гуртожитків», вже би давно знайшлися мерзотники, які б усе понищили.

Котяча ієрархія

У тутешній родині хвостиків панує чітка ієрархія. Ватажком котячих гуртожитків вже довгий час є Фіон – красивий, волохатий і грізний.

Хвостя має куций хвіст, любить полювати за голубами і ні за що не йде до рук. Рябко – спокійний і врівноважений. Ваську ледве відтелепали від болячок. Барсик з’явився недавно і йому довго не могли підібрати кличку.

Маня – улюблениця Ірини. Це начебто звичайна сіра кішка, зате надзвичайно ласкава і слухняна, першою дозволила себе гладити.

«Щойно Маня підросла, я її одразу відвезла на стерилізацію, – розповідає жінка. – Хоч і шкодувала страшенно, тричі на день бігала до неї в клініку, провідувала». 

Денис найліпше потоваришував з Рейрей – киця з аристократичним характером, яка любить бути наодинці. Пихата. Навіть їсти з усіма не хоче.

«Але дуже довірлива до людей, тому щоразу переживаю, аби не натрапила на поганців», – каже чоловік.

Волонтери розповідають, що коти чудово відчувають людей – підуть далеко не до кожного, часом навіть поруч не хочуть бути і ховаються.

Коти були, є і будуть

Олександр Матура був чи не найпершим, хто почав підгодовувати котів у цьому дворі – близько десяти років тому. Взимку навіть теплу воду приносив їм щодня. У ті часи пухнастики грілися в закинутих дірявих сараях і гаражах.

«Пам’ятаю у тодішньої зграї був білий облізлий кіт-вожак, який принципово не їв те, що приносили люди, – розповідає Олександр. – Тільки те, що сам добув. До людей ніколи не підходив, лише здалеку спостерігав. А коли з’являвся новий кіт, то з нього аж пір’я летіло».

Олександр так само, як і решта волонтерів, свого часу врятував хвостика з вулиці. Кошеня видерлося високо на дерево і від розпачу нявкало на всю вулицю. Коли чоловік так і не зміг дістатися до бідолашної тварини, викликав рятувальників. Білого бешкетника назвав Юрчиком. Котик виявився дуже ласкавим, але хворобливим.

«На його лікування пішли десятки тисяч гривень. Перехворів усім, чим тільки можна, – каже Олександр. – Але попри все прожив щасливих п’ять років».

Зараз волонтери найбільше хвилюються через будівництво поруч. Тут має вирости житловий комплекс і простягатиметься дорога. Хтозна, чи знайдеться там місце для великої родини пухнастиків. Хоча Олександр Матура переконаний, що коти тут завжди були, є і будуть.

 

Наталя МОСТОВА