Фантастика, фентезі

Режисери: Марк Каро, Жан-П’єр Жене

У ролях: Рон Перлман, Даніель Емільфорк, Джудіт Вітте, Домінік Піньон, Жан-Клод Дрейфус

Кафка зустрічає Діккенса, а Жуль Верн їде в гості до Террі Гілліама у паризькому метро. Після успіху «Делікатесів», які вийшли в 1991 році, Жан-П’єр Жене і Марк Каро зробили те, чого чекали від них шанувальники. Набравши обертів (в тому числі бюджетних, «Місто загублених дітей» – один з найбільш витратних французьких фільмів), вони сплели щось куди більш масштабне, ніж анекдот про постапокаліптичну, але все ще гастрономічно витончену Францію.

«Місто загублених дітей» – надскладний килим асоціацій і цитат, всі відтінки жовтого, рожевого і цегельного, електричний блиск у болотній зеленій воді. Що ще міг дати без міри синтетичний творчий союз естета-меланхоліка, схибленого на мороці загасаючої цивілізації і скрипі незмащених механізмів (це, звичайно, позначений в титрах «креативним постановником» Каро) і безсоромного оптиміста, який перебирає плюшевих ведмедиків у покинутій дитячій спальні (це, звичайно, представлений титрами як «постановник мізансцен» Жене). Тут дивує, радше, не широта задуму і буяння фантазії, хоча декорації, які затуляють небо, та інша фактура захоплюють, а геніальне чуття пропорцій – великого, на кшталт Перлман, і маленького, як-от Піньон, а також те, як щільно, без всяких зазорів слівця із заморського «Термінатора» або «Чужих» (автори люблять Кемерона не менше від Гілліама) лягають у в’язь безтурботної європейської антиутопії і стімпанк, Гюго і чаплінську печаль. А четвертий «Чужий» (знятий через рік Жене) з його клонами, ретортами, вогнеметною критикою наукового знання і зовсім ніби цілком виріс з «Міста …». З тією лише різницею, що тут глядачеві смішно і грайливо – як дитині бавитися з конструктором «Лего», а «Чужий: Воскресіння», який відповідає за три попередні серії космічного кошмару, наважується хіба що на пару іронічних зауважень шибеника. Вертикаль великого стилю не дозволяє. «Місто …» ж, навпаки, горизонтальне, широке, павутина зв’язків розповзається…

Незважаючи на дизайнерські пошуки Каро, костюми Готьє, бурхливі студійні хвилі і комп’ютерні ефекти, фільм відчайдушно, всіма засобами намагається вступити в дуже тісний зв’язок із глядачем. Як хлопець, який намагається познайомитися із вподобаною дівчиною. По суті, прямо на наших очах змішуються на екрані два мистецтва, які Ленін називав найважливішими, – кіно і цирк. Причому цирк цей кореневий, старомодний: не просто акробатика, а пересувний парад виродків. Силач-тугодум, що розриває ланцюги, восьмирукі близнючки на прізвисько Спрут, циклопи-конспірологи, блохи, що працюють у повній згоді з шарманкою.

Навіть смерть подається тут як неймовірний трюк: Силач Уан і Крихітка стоять на гойдалках, перекручені мотузкою, немов Гудіні. Кінотеатр, як і цирк, – це територія дешевого фокуса і відчутного обману, ілюзії, про яку так мріє безсонний професор з промовистим прізвищем Кранко. Тут все не те, чим здається : так, генетично модифікований мозок (в якомусь сенсі спадкоємець HAL 9000) куди людяніший за тих, хто його створив, а сльоза дитини може, майже за Достоєвським, дорого коштувати кривдникові – ілюзія тішить, навіть якщо зрозуміло, що це лише ілюзія. Жене з Каро оголюють машинерію обману, перевіряючи її на міцність, – механічні кишки назовні, трюкові зв’язки вивернуті навиворіт, дивіться: тут шестерня, там страховка, перука дешева, міни – пінопласт. І, тим не менше, вона працює. Так і фальшивий Дід Мороз кожного року проникає в будинок, щоб принести справжнісінькі подарунки.

ФЕЛІНСЬКИЙ