Режисер: Паоло Соррентіно

У перших рядках відразу ж зазначу, що не буду починати рецензію розповіддю про те, що Паоло Соррентіно – сучасний кінокласик та головна надія італійського кіно, великий шанувальник Фелліні, Антоніоні і Берлусконі. І що один його фільм отримав “Оскара”, інший фільм змусив глядачів плакати над тими, хто сміявся, а в своїх фільмах він досліджує зникаючу красу помпезного декадентства метафоричного нерву. Так що відразу до справи.

Що вам сказати про цей фільм? По-перше, як у тому старому анекдоті, це красиво. Так-так, знято дуже красиво. Альпійський розкішний (на чисто швейцарський, втім, манер) спа-готель, чудові зелені галявини, так ніби зійшли з десктопа Windows XP, гори і сосни, басейни і джакузі, абсолютно оголені і вишукано одягнені людські тілеса найрізноманітніших форм і габаритів – багато кадрів хочеться зупиняти і розглядати, як картинки. Втім, глядачі всіх країн зупиняють і розглядають практично тільки одну-єдину картинку: де Місіс Всесвіт, абсолютно оголена, заходить в басейн, в якому плюскочуться два старих пердуни – Фред і Мік. І розглядають вони, зауважу, зовсім не старих.

Вся біда, як мені здається, полягає в тому, що Соррентіно нарочито укладає все, що відбувається, в зухвало глянсову обкладинку, причому робить це ніби з насмішкою, однак у мене виникло відчуття, що обкладинка тут була первинною, а не вторинною. І що, захопившись глузуванням, Соррентіно швидше посміявся сам над собою. Втім, це моє особисте припущення, і я не готовий довести його істинність в суді.

Перша половина фільму мені явно подобалася: як завжди чарівний Кейн, глибокий і цікавий Кейтель, і якби режисер не став поступово піднімати градус драматизму, сповзаючи в дещо карикатурний бік, і не почав все більше уваги приділяти якимось візуальним і символічним деталям без розкриття будь-якого сенсу в усьому цьому (із серії, що якщо вам вже зробили красиво, то варто шукати в цьому якесь підґрунтя), то мені б і далі все це, швидше за все, подобалося б. Однак чим довше йшов фільм, тим далі Соррентіно відносило в якийсь зовсім інший бік, так що до кінця, треба сказати, моє враження від фільму помітно змінилося на гірше.

Дивний вийшов фільм. В принципі, хороший. Але якийсь надмірно театральний, занадто пихатий, і мені здалося, що багато візуальних сцен були знято виключно заради візуалу і в розповідь картини не вписувалися. Також деякі епізоди ніби зависали в повітрі, і було незрозуміло, навіщо взагалі це все було зроблено. Проте актори тут дуже гарні: крім Кейна і Кейтеля, дуже сподобалася Рейчел Вайс, а Пол Дено, якого я після “Нафти” вважаю одним з найкращих молодих американських акторів, чудово зобразив цього Джиммі, який мріє зіграти хоч Гамлета, хоч Гітлера, лише б позбутися слави виконавця ролі робота.

Загалом, дивне вийшло кіно. Тут тобі і сучасний кінокласик, і зроблено красиво, і актори гарні, і є одна прекрасна сцена і кілька хороших, але водночас не покидало відчуття певної фальшивості й натягнутості в тому, що відбувається. Напевно, я б вважав за краще, щоб старий композитор і старий режисер відпочивали в якомусь задрипаному пансіонаті, де були б брутальні медсестри й іржаві патьоки в санвузлах. Було б зовсім не так красиво, але більш життєво. А я так сподівався на оптимістичний фінал: всі померли, а масажистка нарешті зняла свої чортові брекети. Це було б у дусі італійського реалізму. А Соррентіно мені що підсунув? Класичний голлівудський фінал: хай глядачі поридають, потім менше пісяти будуть.

ФЕЛІНСЬКИЙ