Аксіологія – наука про цінності – вимагає від людини неможливого, якщо придивитись до неї через скельця сарказму: полюби не себе. Якщо із неживими предметами легше знайти спільну мову і вивести їх в узагальненому символічному коді на позначку «цінність», створивши таку собі таксидермічну лабораторію, де вивішуються, як в найкращих традиціях фільмів про канібалів, тушки експонатів «Мир», «Добро», «Краса», то із живими сутностями, починаючи від вірусів і закінчуючи найскладнішими організмами планети, все набагато складніше.

Що ми вкладаємо у поняття «полюби себе»? Безперечно, не буквальний зміст, бо люди схильні уникати буквального прочитання. Уся наша культура – це втеча від прямого розуміння, намагання закодуватись, шифруватись, просто згорнутись у позу ембріона, повертаючись до материнського лона. Полюби себе – це возлюби свою видільну систему, комбінації запахів, бактерій, шумів і галасів. Якби ми бачили увесь мікропроцес перетравлення їжі щодня, спостерігали за хімічними ланцюжками під час коїтусу і не уявляли себе як Сутність, як Особу, Індивіда та Індивідуальну ланку соціуму, що б сталось тоді?

Раст Коул, персонаж американського телехіта «Справжній детектив», що виходив на телеканалі «HBO», став популярним завдяки своїм нігілістичним неоніцшеанським поглядам на релігію і соціум, поняття гуманізму та інші речі. Іронічно, що його платформа цілком сприймається як релігійна, і церква Раста Коула, яку я надалі буду називати растакоуліанською, за аналогією до пародійного «пастафаріанства», відіграватиме важливу роль у подальших рефлексіях і картезіанських медитаціях.

Растакоуліанство – найбільш мізантропічна система, повна ненависті, цинізму, усвідомлення. Водночас цинізм – брат логіки, і парадоксальність у людському сенсі в тому, що Раст Коул – найбільший альтруїст на планеті. Задумайтесь, до чого призведе масове усвідомлене вимирання людської раси? До процвітання Землі і життя на ній. Можливо, людина – не найкращий гумус для екосистеми, навіть враховуючи її хімічний склад, але теоретично усі проблеми антропогенного характеру і складають усі проблеми онтології. Немає людини – немає проблеми, немає мартіні – немає вечірки. І найглибше, найчистіше людське почуття, позбавлене фальші зору, яким ми ідеалізуємо об’єкти довкола, позбавлене прокляття плоті і шкіри, яка прикриває наш не надто привабливий «внутрішній світ» і анатомічний парк, – це ненависть.

«Ми» з ідентифікаційними кодами, серіями та номерами паспортів, дипломів і свідоцтв про народження без цифр і соціуму просто перестаємо існувати, але не розчиняємось у природі, як канцелярський ножик у плавиковій кислоті. Природа відштовхнула людину, коли побачила її сум. Для флори і фауни сум – це таке ж незрозуміле слово, як «брехня» для гуїнгмів із твору Джонатана Свіфта. Хтозна, може НАС у формі перевтілених елементарних частинок чекає гегемонія розумних коней? Ні, просто коней. Розум розносить руїну, як щурі бубонну чуму. А МИ в своїх дзвіницях «полюби ближнього» винищуємо котів.