Нині не лише вітчизняні, але й закордонні ЗМІ говорять про виникнення феномена «нової української електронної музики», явища нехай і не монолітного, а проте яскравого і самобутнього. Цим ярликом позначають як якісну поп-музику на кшталт Івана Дорна або «The Maneken» та «ONUKA», так і близький до альтернативи проект «Вагоновожатые». Одначе, такому переліку відомих гуртів та виконавців дещо бракує бекґраунду у вигляді якісних електронних проектів, що з тих або інших причин проходять повз радари українських телеканалів, FM-станцій та організаторів великих фестивалів електронної музики. Тож хотілося б детальніше зупинитися на одному зі столичних колективів, який якраз і втілює суперечливий принцип «якісної музики, яка не продається», – гурті «Микола і телевізор».

Про цей колектив уперше довелося почути на одному із всеукраїнських поетичних фестивалів: співрозмовники назвали його як приклад сучасної «літературоцентричної» музики. І попри те, що «Ґуґл» знаходить більше десятка демотреків «Миколи і телевізора», якоїсь ширшої інформації про гурт годі відшукати: в нього немає ні власного сайту, ні офіційних сторінок в соціальних мережах. Така нарочита відстороненість від намагань увірватися в шоу-бізнес заінтригувала, тож довелося провести «розслідування», в результаті якого знайшлися всі учасники колективу і з подивом виявилося, що жодного Миколи серед них немає.

А натомість є три молоді поети – Богдан-Олег Горобчук, Тарас Єфіменко та Елла Євтушенко, а також композитор Олександр Уласенко, більш відомий під псевдо СВ1. Всі вони вже «відбулися», кожен у власній ніші: Богдан-Олег і Тарас мають по декілька успішних збірок поезії, Елла є солісткою відомого київського рок-гурту «Drunk&Drowned», а в активі Олександра – перемога в міжнародному конкурсі Drum’n’Bass-музики та, спільно з Тарасом, в іншому їхньому проекті «ElektroVantuz» – британському конкурсі «Formula E». З ними всіма й відбулася бесіда кореспондента «ГК».

– Поети пишуть тексти, Елла співає, Сашко робить музику… Для чого так багато поетів на одну групу? І як ви ділите тексти – війна є?

Тарас: Амбіції – як наркота. Дарують радість, але мають властивість вводити в оману. От наша поезія – це хапка, запита алкоголем і закурена добротним тютюном. Спитайте в Сашка, чому він любить саме такий мікс.

Богдан-Олег: На мою думку, почерговість написання одного тексту надає йому особливого стилю. У нас більше акцентів на метафориці, на образності, адже кожен думає над власними образними кластерами в загальному тексті, що стане піснею. Звісно, всі троє відштовхуються від загальної форми, але кожен пропонує свій рядок, пов’язаний і з формою, і зі змістом, що концентрується в одному-двох образах. Це розширює горизонти тексту, пропонує такий собі стереоскопічний, кубістський ефект бачення. Разом із тим, загальне спрямування пісні, мелодійна музична частина роблять композицію цілісною. Ну, і ми ніколи не приховували, що в якомусь сенсі є «текстоцентричною», «поезієцентричною» групою. Текст пісні тут є вагомішим, аніж зазвичай прийнято в поп-музиці.

Елла: Я вважаю, що поетів ніколи не буває забагато, звісно, за умови, що вони вміють вислухати один одного. Нам це вдалося, і вийшов, як на мене, цілком непоганий продукт, із яким можна працювати.

Сашко: Колективне несвідоме – це завжди гарний мікс, хоча в нашому випадку це колективне якраз свідоме.

– Це, звичайно, фантастично виглядає, що поети можуть почути один одного, але результат є підтвердженням. Богдан-Олег вжив термін «поп-музика». Як на мене, матеріал групи має всі характеристики доброго поп-продукту саме в базовому значенні цього терміна. Питання: от ви в чомусь декларуєте, що вам менш важлива відомість того, що ви робите, ніж сам процес. Чи не є ця декларація дещо інфантильною, принаймні кокетливою? Вас не цікавлять слава і гроші? Чи в якомусь випадку ви готові на славу і гроші?

Тарас: Стоматологи зараз багато грошей заробляють, ну, і айтішники. Сашко – айтішник-стоматолог. От ми до нього і тягнемося. Мені одна акушерка казала, що вона стала акушеркою не заради грошей. Тут та сама історія.

Богдан-Олег: Як на мене, слава і гроші в питанні культурного продукту неодмінно призводять до ситуації: а чим жертвувати заради них? Орієнтуючись на масовий продукт, було би сумно втрачати на якості текстів і загальній концепції, яка обстоює певну нішевість такої поп-музики. Якщо ж можна, зберігаючи основні риси гурту, якимись сторонніми шляхами досягти слави і грошей – в цьому не було би нічого злого.

Скажімо, якби за цей матеріал взялися менеджери і продюсери, якби звук став дещо (в межах стилю) цікавішим для особливих платоспроможних аудиторій, якби вигадати хороший концертний формат – за рахунок цього можна погодитися і на гроші й славу як на необхідне зло при якісній музиці (сміється).

Елла: Слава і гроші цікавлять кожну людину, когось більше, когось менше, але ми вважаємо, що первинним має бути продукт. Тобто весь цей час ми писали, виписувались, конструювали власну концепцію і систему образів, при цьому самі росли і розвивались. Коли ми будемо впевнені, що наші пісні готові для «вихода в свєт», тоді і займатимемося просуванням серйозно. До того ж, попри вжитий Богданом термін «поп-музика», наші пісні – не для всіх. Далеко не всі люди готові слухати музику з текстами про музей космонавтики – знаю це з власного досвіду. Ми не хочемо творити для мас, ми творимо те, що ми самі вважаємо достойним, а свій слухач знайдеться.

Сашко: Скоріше, не слава, а самоактуалізація. А грошей дійсно поки що вистачає.

– Ви заговорили про формат, про певну аудиторію і тому подібне. Чи існують умови, за яких ви би відступили від своїх по-справжньому, говорю про це з повагою, артистичних позицій? Я про умовний мільйон доларів і тур світом, з поправками продюсерів, на які ви підете проти своєї душі і чуйки?

Тарас: Це питання логіки. На одну шальку терезів ви поклали бабло, на іншу – любов. А тепер не зупиняйтеся, навалюйте на обидві шальки! (Сміється). А якщо серйозно – звісно, в усього є своя ціна. Але не у нас. Ми чесні, як Мати Тереза!

Елла: Я не відступила б! Хочу мати всі підстави гордо кидати людям в обличчя: «Я не продаюся!» (Сміється). Якщо серйозно, у мене ніколи не було мрії мати багато грошей. Так що для мене це питання зовсім не стоїть.

Сашко: Якщо мені подарують синтезатор «Nord», буду готовий писати будь-що (сміється).

Богдан-Олег: Якби з’явився авторитетний продюсер, якому можна довіряти, до його думки можна було би прислухатися. Але не за схемою масової культури, де все будується довкола продюсерських поглядів, а від музикантів чи поетів залежить виключно реалізація. Ні, якщо продюсер сказав би: «Вам бракує більше дабстепчику, або експериментів із акустикою, вам треба більше треків зі швидким ритмом і більше свістєлок-пєрдєлок», – OK, тоді є сенс про щось говорити далі. А коли він скаже: «Пишіть тєкста під Натал’ю Могілєвскую, але з музикою під «Інфектед Машрумс» – тоді він гуляє лісом.

З іншого боку, якщо суто пофантазувати, то при некабальних умовах і річному контракті на мільйон можна це використати як трамплін для подальшої реалізації інших ідей вже через рік, коли на мільйон наберемося досвіду, семплів і вільного часу…

– Останнім часом проявився феномен, коли літератори почали співпрацювати з музикантами: Андрухович і «Карбідо», Іздрик з Семенчуком і своїм «Драмтиатром», Жадан з «Собаками»… Чим викликаний, на вашу думку, цей вибух?

Елла: Ми, як-не-як, живемо в епоху постмодерну. Синтез мистецтв – природне явище, бо відкриває шлях до експериментів, нових звучань. Чому саме літератори з музикантами? Напевно, тому, що часто трапляється, що хорошій музиці не вистачає справді якісного тексту. А, може, все навпаки і це літераторам потрібен додатковий «рупор», адже музику слухають значно більше людей, ніж читають поезію.

Тарас: Є думаючі люди, їх насправді не так і багато, і те, що Україна почала реагувати на думки, – це прояв дорослішання України. А є попит, то з’являється і пропозиція. Ну, і плюс можливість творити музику. Зараз технічно з’явилося більше можливостей її робити. Сімон Монтефіоре слушно зауважує, що музика – це колискова для внутрішнього звіра. Я би додав, що часом це і будильник. Головне його правильно налаштувати і на правильний час.

Богдан-Олег: Це мало б статися вже давно, просто зараз доступність музичних інструментів і взаємопроникнення тусовок музикантів та поетів стали значнішими. Свого часу дуже активно розвивався слем, також відеопоезія була безумовним трендом. Зараз це взаємна зацікавленість поетів і музикантів, зацікавленість поетів музикою.

Одна річ, коли «Мертвий півень» бере готові тексти Андруховича, Неборака чи Лишеги, або «Плач Єремії» – того ж Лишеги чи Чубая, а інша – коли структуру гурту складають саме поети і хороший музикант. Ця тенденція стає все поширенішою, і перераховані вами проекти – це лише поверхня. І всі вони цікаві.

З іншого боку, Елла от грає з Павлом Коробчуком у гурті «Drank&Drowned», де Паша, безумовно, відомий в Україні передовсім як поет, грає на барабанах. Цікаві проекти є в Христини Халімонової, Богуслава Поляка, Жені Славянова («Reve ta Stohne»)… Певен, що з часом таких ініціатив, побудованих на дуже якісній поезії, ставатиме все більше.

Сашко: Мабуть, непоганий симбіоз. Рідко полюбляю тексти у музиці, але якщо слова наштовхують на роздуми, то все було недарма…

– Що, на вашу думку, важливіше в будь-якій творчості: інтелект чи чуттєвість?

Елла: А хто сказав, що в творчості інтелект і чуттєвість не можуть поєднуватися? «Любов віддалік Бернарта де Вентадорна – далекий пульсар, мов точка опорна». Наче і про любов, а наче і де Вентадорна не всі знають…

Сашко: У нашому випадку багато текстів мають інформативну складову. Після прослуховування слухачі шукають роз’яснення у Вікіпедії.

Тарас: Якщо події без наслідків, то це романтика. А якщо з наслідками – пригоди. Інтелект визначає мапу та стратегію пригод, чуйка дає можливість тактичних ходів. Якщо ти, наприклад, зібрався в Японію, а там раптом йохнуло цунамі, то тут і чуйка,  й інтелект тобі скажуть не їхати. Тобто симбіоз чуйки з інтелектом – це сила, яка переможе біороботів і врятує нашу планету навіть від інопланетян.

Богдан-Олег: Це питання, на яке не можна дати однозначної відповіді. Чого більше в композиціях Хендрікса чи Кобейна – інтелекту чи чуттєвості? А в творах Баскьї чи Ворхола? Все дозується, все мусить мати і діонісійську, і аполонічну основу, нехай і в різних пропорціях, залежно від того, наскільки це доречно. У нас, наприклад, «У музеї космонавтики» чи «Орландо Баптіста» здебільшого ґрунтовані на інтелекті, тоді як «Зателефонуй на зореліт» – більше лірична, може, навіть і чуттєва пісня…

– На завершення розмови просив би лаконічно відповісти: 1) Що для вас є провокація і де її межа? 2) Що для вас є однозначним табу у творчості?

Тарас: Ніщо так не провокує на зраду, як необґрунтовані ревнощі. Провокація – це не початок, це наслідок. Погано, що багато хто цього не розуміє. Від провокації починаються срачі та емоції, а варто вивчити причину її появи. Табу творчості – це от, наприклад, явна провокація. Це наслідок. А причина, напевне, у відсутності внутрішньої гармонії. Якщо все гарно і просто, то табуювати його не буде причин.

Сашко: Межа – не хотілося б виступати на корпоративах. Табу – вставки акордеона у треках. Нічого особистого щодо Богдана Кутєпова (сміється).

Елла: 1) Коли ти точно знаєш, що через твої дії чи слова людей бомбитиме, і свідомо йдеш на це – це провокація. Втім, є люди, які самі себе провокують, самі собі вишукують провокації. Треба бути спокійнішим.

2) У творчості не повинно бути табу, як і провокацій, на те вона і творчість. Єдине, напевно, табу – писати «на замовлення», заради того, щоб комусь догодити чи щоб бути популярнішим. Словом, я за свободу мистецтва (сміється).

Богдан-Олег: 1) Провокація – це вмотивоване порушення норм. Моральних, культурних або поведінкових. Зрозуміло, що провокація залежить від контексту. Якби «Пуссі Райот» грали в протестантському храмі, вони б іще й гонорар отримали. Але там їхні меседжі би не спрацювали. Якщо говорити про «Миколу і телевізор», тут, радше, маємо справу з інтелектуальною провокацією, запрошенням у світ між космонавтикою і психонавтикою, з якого дотеперішнім уже неможливо повернутися. Ми пишемо пісні про пошуки індивідуальності, пошуки ідентичності і спільності. Для людей, які не люблять мислити, це вже виклик, який зазвичай одразу відштовхне їх від нашого проекту з його свідомим ускладненням.

2) Табу виникає тоді, коли процес, що забороняється, веде до руйнування. Тому для мене табу – це все, що руйнує. Зазвичай постійного табу немає, є, радше, тимчасові обмеження, які ведуть до селекції якісного матеріалу і відсіювання трешу. Тобто це система цінностей в парадигмі «Мистецтво заради мистецтва», «Вмотивована естетика – передовсім». Припустимо, якщо раптом доведеться зрозуміти, що непогано було би під час концерту зробити собі пірсинг або повністю обмазатися фарбою – цілком природно, що до таких ідей можна було би поставитися з усією серйозністю.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ