Свою справу талановитий різьбяр із Косова порівнює з мольфарством. «Ідеї черпаю з космосу, – усміхається Микола Стринадюк. – Орнаментика мене завжди цікавила. Обираю орнамент, який дає таку вібрацію, щоб зачепило. Старовинний орнамент переробляю на сучасний лад. Зараз найпопулярнішим серед моїх робіт є цвіт папороті – просто він енергетично потужний. Взагалі будь-яка варіація орнаментів має свою енергетику, лиш її треба вміти відчувати підсвідомістю».

У майстра був період, коли він усі свої роботи продавав. А потім наче отямився й почав і для себе щось залишати. А для стовідсоткової гарантії дарував їх дружині: «Спершу я вішав свої роботи вдома на стіни. Коли приходили клієнти, часто дуже просили щось із побаченого продати. А я по натурі м’якосердий, тому здебільшого погоджувався. Тоді вигадав байку для всіх, мовляв, кожен виріб – то подарунок для дружини. А потім і справді почав усе їй дарувати».

Тепер у Миколи вдома справжній музей – близько сотні власних робіт. Окрім цього, він може похизуватися ще й колекцією старовинних польських горняток (понад дві сотні), які зараз є цінним раритетом. Де саме він шукає той скарб, розповідати не хоче, каже – засекречений процес.

Микола Стринадюк вивчав художню обробку дерева в Косівському училищі, а сьогодні це Косівський державний інститут прикладного й декоративного мистецтва: «Зі мною в групі вчилося понад три десятки студентів. Зараз один є вправним столяром, другий – викладач в інституті… А різьбярів не вийшло. Крім мене».

Хоча і в Миколи в житті був такий період, коли він закинув різьблення. Різним займався, тоді якраз були буремні 90-ті. Але запевняє, що глибоко в душі завжди знав: бути різьбярем – його покликання.

І ось одного дня Микола сказав собі «Стоп!» – досить уже всіляких заробітків, треба робити те, для чого народжений. Тож чоловік почав займатися творчістю, тобто створював різьблені вироби для себе, а водночас ще й працював для заробітку – виготовляв простіші речі для продажу на базарі. Хоч ті речі й були трохи вищого рівня, ніж базарний, але все одно різьбяр називає їх «ширпотребом».

«Це те, що купують широкі маси, – пояснює він. – Масове треба зробити багато і швиденько. Звісно, і туди якусь ідею вкладаєш, однак біля творчих робіт мені треба сидіти іноді навіть місяць чи й більше. А з «шипотребом» усе значно простіше».

Однак уже незабаром у житті Миколи нарешті з’явилися замовники, які вміють цінувати високе мистецтво, хочуть ексклюзивних речей і готові платити за них.

Конкуренції на Прикарпатті Микола не боїться: «Я завжди казав, що різьбярів багато, а показати нема що. Треба розуміти різницю між ремісниками і творцями. Є дійсно талановиті хлопці, але їх одиниці. Багато хто вбив свій талант. Наприклад, горілкою чи просто закинув – ми живемо в такому середовищі, де тебе постійно гонять на якісь заробітки».

Обидва сини різьбяра, Богдан і Захар, закінчили Косівський інститут, а Богдан – ще й Львівську академію мистецтв. Обоє працюють з деревом, але, як зазначає сам батько, поки що ще не вийшли на рівень творчості. «В будь-якому разі я їх ні до чого не змушуватиму, – каже він. – Нехай кожен іде тим шляхом, який йому найбільше до душі».

До речі, іванофранківцям пощастило, адже протягом грудня в ресторації «Світлиця Мулярова» експонуватимуть колекцію робіт Миколи Стринадюка.

Наталя МОСТОВА