22 квітня 2025 року, захищаючи Україну від російського агресора, загинув уродженець села Білоберізка , Вепрейчук Віталій Іванович.
Його життя обірвалося поблизу міста Дружківка Донецької області внаслідок ворожого удару БПЛА типу “шахед” під час виконання бойового завдання.
Віталій народився 4 листопада 1979 року в селі Білоберізка Верховинського району. З 1987 по 1995 рік навчався у Білоберізькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів .
У шкільні роки Віталій був старанним учнем, відзначався допитливим розумом та чесністю. Його щирість, весела вдача та енергійність назавжди закарбувалися в пам’яті однокласників та вчителів. Він був справжнім другом та душею колективу.
Після закінчення 9 класу Віталій з сім’єю переїхав до Києва, де продовжив навчання та здобув вищу освіту. Він мріяв про життя, але без вагань став на захист Батьківщини, коли вона опинилася в небезпеці.
З перших днів повномасштабного вторгнення вступив до бригади спеціального призначення «Азов» — професійного військового формування в складі Національної гвардії України. Його подвиг – приклад незламності духу та патріотизму.
“Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті, у наших серцях. Вічна пам’ять і слава тобі, хоробрий воїне Віталію! Ти навіки залишишся взірцем мужності та відданості для рідної землі. Співчуття рідним та близьким”, – йдеться в повідомленні.
Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.
Погодьтеся, що в останні роки наше розуміння, ставлення до незалежності значно змінилося. Тепер це не про урочисті святкування, не коли багато жовтого і синього, а про тих, хто віддав найцінніше за те, щоб слово «незалежність» було не тільки у тлумачному словнику. Незалежність – це коли усе, що ти робиш, має тепер інший сенс, але
Якщо вам здається, що театральної награності у житті надто багато, то хочу вам сказати, що її занадто багато не лише у житті, а й у театрі. Коли сенсами напічкують постановку до too much так, що без пояснень не розберешся. Тож пояснювати беруться багато і
Я вразлива до того, як люди бачать журналістів. Так, я змирилася з тим, що люди зустрічаються з нами не так часто, як із таксистами чи лікарями, тому в них і немає нагод розвіяти стереотипи. Але мені все одно важко боротися з упередженнями, які сьогодні