3 березня 2017 р. на Прикарпатті померла медсестра УПА “Квітка”, Василина Петріянчук-Домнюк. Похована у рідному селі Стебні Верховинського р-ну. Про це написала на своїй сторінці Maryna Mirzaeva.

“У сій новині є біль сьогодення. Бо не на ті події, не на тих людей роблять українці наголоси сьогодні. Припиніть писати для Європи, Америки, Росії, напишіть до себе, про себе, про тих, хто був до вас. Досить наживатися на критиці і сим себе позиціонувати як “об’єктивні” фахівці…
Вона пішла тихо. Ми не чули з телебачення, що світ покинув ще один Боєць та Герой, журнали не публікували її фото, а у ФБ не було сотні репостів. Для когось УПА – то тренд, мода, слово із трьох великих букв. Для когось статистика, наукова, а для деяких матеріал для статті… А насправді то люди, життя яких єдине і неповторне, як у кожного з нас. Підпілля було однаково жорстоким, як до чоловіків, так і до жінок. У першу чергу для більшості повстанців основним гаслом було “Воля або Смерть”, інакшого у тісній криївці, коли навколо ні душі підтримки, се єдине, що лишається як віра, як Бог.
Повстанці вірили у те, що боролися і їх ідеї насправді перемогли. Єдине, що про боротьбу УПА за Українську Державу забувають і сприймають данину Незалежності, як ту, що впала з неба на землю. І замість великої вдячності, натовпу журналістів біля їх хати, вони чують те, що більшість забула ціну волі і свободи”.

У спогадах Василина  Петріянчук-Домнюк розповідала, що народилась 6 лютого 1929 року в с. Стебнях.

«Окрім мене, в батьків було ще троє дітей. Ми мали середні достатки, але брали активну участь в роботі сільського осередку “Просвіти”, мали багато книжок з історії України. У роки війни мій старший брат Григорій вступив в ОУН, пізніше – в УПА. 18-річним юнаком прилучився до бойових дій проти німців. Одного разу здобув неабиякий трофей – пістолет “Вальтер” та модерний автомат (штурмову гвинтівку StG-44 – В. П.). Після цього його призначили ройовим. В УПА перебував і наш зять, чоловік старшої сестри Ганни, тож, коли мені виповнилося 16 років, батько не став заперечувати проти мого вибору прилучитись до повстанського руху, пригадувала жінка. – 1945 р. в селі поновилася радянська влада, вся повстанська робота велась в умовах глибокої конспірації. Мені запропонували пройти вишкіл медсестер, і я погодилася. Близько восьми місяців відвідувала таємні курси, що їх вела професійна лікарка, дружина провідника “Перебийноса”, склала іспити і була зарахована в повстанську мережу. Взимку 1946 р. вступила в ОУН, прийняла присягу і стала повноправною підпільницею “Квіткою”. Якийсь час вдавалося перебувати у легальному становищі. У Стебнях працювала лікарем дівчина Наталка, прислана в Карпати зі сходу України. Я нав’язала з нею стосунки, і Наташа (так називала себе на російський кшталт) таємно постачала повстанцям вату, бинти, ліки… В одному з боїв поранило нашого зятя “Кучерявого”. Моїх знань та досвіду виявилось замало, тож його лікування Наташа здійснювала особисто. Темними ночами повстанці водили її до віддаленої хатини, і це зауважив сексот. У село наскочила опергрупа МГБ, і Наташу схопили. Під нелюдськими тортурами вона зізналась, що лікує пораненого повстанця, а їй асистує сільська дівчина Василина Домнюк, себто я… Наташа згодилась співпрацювати з МГБ. Їй повірили і відпустили знайти мене. Ми зустрілися в чужій хаті, і вона прорекла: “Я не витримала тортур і призналась. Утікай якнайшвидше, а я вип’ю отруту…” Наташа вийшла з хати, зайшла “для годиться” до ще кількох і подалась до медпункту. Через деякий час заметушились оперативники, почулися крики і лайка. Наче вороння, карателі розсипались по хатах. Від заціпеніння я не знала, що робити. Ми з господинею почали пиляти дрова. Офіцер і троє рядових ввірвались на подвір’я. Старший лагідно поклав мені руку на плече і запитав, чи не бачила десь тут Василини Домнюк. Я вдавано байдуже глянула йому у вічі й відповіла: “Чому ви її шукаєте тут? Таж вона, певне, у своїй хаті, он там – в центрі села…”

Оперативники рвонули у вказаному напрямку, а я за декілька хвилин – до прилеглого ліска. Знала, що моїх вдома нема, отож першочерговим завданням було рятувати пораненого. Роздобула коня і горами-лісами довезла “Кучерявого” у відому мені криївку. Передали по зв’язку інформацію, аби мої негайно переходили в ліс. Таким чином від осені 1947 р. вся наша сім’я – батько, брат, зять, дві сестри і я – стали членами збройного підпілля. Передбачивши таку долю, батько заздалегідь заховав у лісі одяг, харчі та речі першої потреби, тож, увірвавшись до нашого обійстя, опергрупа застала тільки напівпорожню хату і стайню. Ввечері того ж дня батько і сестри зі сльозами на очах спостерігали, як палають наші будівлі, а ми із зятем молились за Наталку, яка ціною свого життя врятувала нас для продовження боротьби…”.