Івано-франківська акторка Надія Левченко – заслужена артистка України, яку можна побачити в українських фільмах, серіалах, на театральній сцені Івано-Франківського драмтеатру або його гастролях у різних куточках України та за кордоном.

Останні роки її медійність збільшується, вона волонтерить, допомагає закривати збори для ЗСУ і грає у більшості вистав франківського театру. «Галицький кореспондент» поговорив з нею про театр, кіно та життя під час війни.

Надіє, мені здається, що ви працюєте цілодобово, воно так і є?

Давайте візьмемо останні три дні. Позавчора прокинулася зранку, приготувала сніданок для сина і виїхала до Львова, де ми грали дві вистави. По дорозі слухала різні композиції, бо пишу музику для нової постановки. Приїхала, пообідала, зробила собі побачення зі Львовом, далі – театр.

Першу відіграла, маю 15 хв. перерви, щоб переплести косу, підмалювати губи і вже – друга. Завершили, переодяглася, змила грим, сіла в потяг до Києва. Прийшов сценарій на зйомку. Відкрила його, перебіглася очима, заснула.

О 2 ночі прийшов текст на зйомки, на які, власне, їду, знімаємо третій сезон «Жіночого лікаря». Глянула, що 17 сцен. Приїхала до Києва, помила голову. На гримі сиділа о 8 ранку вже з сухою головою і вчила текст.

Ви встигаєте вивчити текст?

Ні, в мене є тепер новий скіл, коли я перед кадром кілька разів читаю і воно вкладається. На зйомках часто трапляються ситуації, які певною мірою є випробуванням для акторів, але все лишається за кадром, тому вивчення тексту це лише одна з позакадрових таємниць.

Приїхала додому. О 9-й мала зум із продюсером, з яким я пишу музику до вистави. О 12-й забрала посилку – приїхали плити для військових, розрахувалася, переправила на схід. Купила продукти, бо в холодильнику порожньо, ванну помила, пил витерла і прийшла на репетицію «Білої тіні», де я і граю, і відповідаю за музичне оформлення.

Як синові практично без мами вдома?

Йому 21 рік і напевне більше тішиться, ніж журиться, що мами часто нема. Це для мене болюча тема, він так росте із 14 років. Саме тоді я почала їздити багато, а зараз це природня сепарація – мені добре, що він ще не думає йти на квартиру, а йому, що мене часто нема. Хай краще складає собі на гітару та апаратуру, ніж квартиру знімає.

Я ходжу в театр і мені здається ви є у більшості виставах, як це поєднується із зйомками?

Складно. Якби я не працювала у репертуарному театрі, то мені було простіше приймати пропозиції, які до мене надходять. А у мене в цьому місяці, наприклад, 21 вистава. Іноді – дві вистави в день, все дуже щільно. Мені не дають 4 поспіль вільних дні, тож виходить, що я досить часто в потязі. Сплю вдома лише у тому випадку, якщо маю два дні підряд вистави у Франківську.

Команді серіалу вигідно мати таку проблемну акторку?

Це була моя проблема від початку. Бо коли я проходжу проби, то просять написати свою зайнятість, а це понад 20 вистав щомісяця, тож питають: а коли вас знімати?

Я довго була дитиною, мене вчили: якщо потрібна ти, то підуть на будь-які умови. Не підуть. Таких як я багато, це велика рідкість, що режисер хапається за конкретну акторку. А я недавно про себе подумала, що я з категорії зірок, які не яскраво сяють, а підсяюють трошечки.

Проте з графіками я зараз борюся, прошу, щоб мені дали дублі. Зокрема, от я хочу свою виставу, а на це мені потрібен час.

Є можливість не брати нові вистави, щоб вивільнити собі графік?

Є, але це шизоїдна любов. От наприклад «Білу тінь» я роблю із головною балетмейстеркою театру ім. І. Франка Ольгою Семьошкіною. Вона – один з моїх майстрів, я у 2008 році тут з нею починала і вона йде із нашим курсом з того часу. Вона приїхала до наших студентів і запропонувала реалізувати ідею. Конкретно зараз я не змогла сказати: ні.

Та, буває, відмовляюсь. Наприклад, відмовилась від гри у виставі, де не зійшлись баченням з постановниками. Зараз глядацький запит на простоту, вільність у своїх проявах, я не завжди відчуваю свою дотепність у цьому. Наприклад, вистави у нашому театрі на гуцульську тематику і мої колеги часто імпровізують у жартах і їм вдається це робити сміливо. А я переважно не маю такого хисту. Маю свою особливість у драматичних сценах, а от у комедії зазвичай це відрепетирувана імпровізація.

Дещо консервативна я напевно. Мені подобаються витончені тексти Камю, Шиллера, Селіна, Винниченка, Шекспіра. Подобається шукати у таких матеріалах підтексти, на яких потім можна будувати сцену. Тому я трохи зануда напевно, як для сьогодення.

Недавно пробувала себе у ролі. Історія така: дівчина в селі, але все життя мріє бути в місті, мріє про театр. А мені кажуть: з тебе місто не виб’єш, і не взяли. Але я все одно намагаюсь, бо це робота. Візьмуть – добре, не візьмуть, прийде щось інше. Я стаю медійніша через фільми і серіали, так мені легше робити збори, адже більше довіряють. Але якраз творити не вистачає часу.

У серіалах творчість і якість нема змісту шукати?

В серіалах мова про швидкість. Але всі розуміємо, що нам треба набивати контент своїм, щоб телебачення мало, що показувати. А серіали та кіно – це додатковий заробіток, у театрі багато не заробиш. А в кіно можна заробити і відкласти.

Давайте перелічимо ті фільми і серіали, де глядач може вас побачити.

Фільми «Інший Франко», «Відблиск», «Обмін», і є епізод у «Шляхетних волоцюгах». А серіали, то це серія у «Перевізниці», також «Черговий лікар», «Лікар Ковальчук» та «Жіночий лікар».

Як ви вирішуєте зніматися чи ні?

Коли є пропозиція, то питаю, хто знімає і про що. Читаю свою сцену і пишу пробу. Якщо мене затверджують, то прошу сценарій. Читаю його і вирішую.

В якому випадку можете відмовитися?

Була історія, що відмовлялася, коли принижували людей з села. Мовляв, міські приїхали в готель у селі на Прикарпатті, а місцеві всі – дурнуваті. Мені не подобається, коли наших людей роблять тупими в кіно, навіть якщо я іноді з цим погоджуюся.

Зараз ми добилися того, що про Україну хочуть знати більше. А ти презентуєш той чи інший регіон простацьким побутом. Мені хочеться пробуджувати, як сучасну молодь, так і моє покоління, глибший інтерес.

От ви знялися у фільмі і читаєте негативні коментарі. Яка реакція?

За фільми, в яких знімалася, я впевнена. Наприклад, «Інший Франко», де головна ідея – популяризувати постать Петра Франка, а моя роль – популяризувати Ольгу Франко, яка готувала не борщі і пиріжки з яблуками, а вишукані страви галицької кухні. Вона була дослідником того часу. Зараз дослідником бути просто, можна зайти в інтернет чи сісти в машину і поїхати в село, а тоді? Жінка випустила першу українську кулінарну книгу, а ми про неї нічого не знали і дивилися Юлію Висоцкую.

Фільм «Відблиск» – болюча тема. Його знімали ще до повномасштабного вторгнення, але тоді звучала проблема, що люди зникають і їхні тіла трансплантують на органи. А те, що комусь нудно, вибачте, це не романтичний фільм. Це про людину в депресії, це приклад ПТСР, і те, що там показано, це історичні події.

Що б ви радили казати людям, які кажуть, що наші не вміють знімати?

Дайте нам шанс. З чим ви порівнюєте: з російським чи американським? Російське дуже часто знімалося українськими операторами. В нас є те саме, але бюджети різні. Про бюджети Голівуда я взагалі мовчу, а бюджет – це час на сценарій, кастинг, читка раз-два-три, репетиції декілька місяців, декорації, костюми, примірка і аж тоді знімається кіно. А в нас є сценарій, гроші й у кращому випадку на 4 місяці, а буває, що лише місяць на реалізацію усього, щоб потім глядач побачив картину на екрані.

Проте я не можу сказати, що в нас погані серіали, я їжджу за кордон і бачу, що там показують. Наприклад, Румунія чи Польща зараз знімають контент штибу «Моя прекрасна няня», який росіяни знімали 20 років тому.

Якщо порівнювати їхнє із нашим «Жіночим лікарем», то ми – боженьки.

З чого почалося ваше волонтерство?

24 лютого я стояла вдома на кухні, смажила млинці і думала, що тепер я без роботи, бо нічого не вмію. А 25-го зранку знайома дзвонила і питала, чи є де поспати у Франківську, їх було п’ятеро. Так я почала шукати житло. Їм треба було дати відпочити і довести до кордону.

Далі я спитала директора чи можна зробити театр місцем прийому людей. Він дозволив, потім зізнався, що не здогадувався, що тут буде уже за пів дня. Було дуже багато людей та гуманітарки. А я тоді відчула, що не даремно працюю у театрі.

Раніше я думала, що я не така вже й відома, а тут зрозуміла, що таки відома. Бо сторіз записала і за пів дня нам привезли їжу, одяг, постіль тощо.

Скільки часу у драмтеатрі був такий пункт?

Жили у театрі люди до квітня, а до червня у нас була роздача їжі та хімії.

А вистави відновили коли?

Одразу. В підвалі перша вистава була десь 2 чи 3 березня.

Не було сумнівів?

Я перша сумнівалася. У штабі працював не весь склад акторів. І коли кликали на виставу тих, хто вдома, то вони інакше реагували, ніж я. Бо я півтора тижні не спала, хіба в гримерці могла виключитися на годину. Я бачила людей, які приходили за пачкою рису, бо в них згоріла хата. Ну який театр?

Але ми зіграли першу виставу, здається це була «Нація», а після вистави жінки у сльозах дякували, казали, що всі ці дні не могли плакати, тож я зрозуміла, що помилялася. Так, люди зранку приходили за гуманітаркою, а ввечері – на виставу. Театр став для них місцем зустрічі та обміну інформацією.

Я десь у квітні відчула подібне. Ми вийшли на стометрівку, хлопець співав українські пісні. І я розумію, що тексти знайомі, але чую я їх по-іншому. І тут я відчула, що жива, бо чиясь творчість має для мене цілющу функцію.

Ви допомагаєте конкретним військовим чи різним? І чи знаєте їх особисто?

Так, усіх знаю, але це щоразу різні бригади. На жаль, багато кого вже нема, і це найболючіше. Збираю на приціли, автомобілі, грілки тощо.

Бо кажуть, що в армії все є, але коли хочеш щось краще, то звертаються до волонтерів. Щоб працювати краще, треба апгрейдити зброю недешевими речами. Знайомий снайпер пів року відкладав пів зарплати на гвинтівку. Але скажіть, чому він має відкладати, якщо він може мені подзвонити і ми зберемо? Соромно стало, коли дізналася.

Також у мене є польські друзі, які привозять щомісяця їжу для мешканців прифронтових територій. Я передаю її волонтерам, які возять це на херсонський та донецький напрямки.

Що вами рухає?

Якщо в країні йде війна і якщо ми не на фронті, то ми маємо бути для фронту будь-яким можливим способом, для мене це волонтерити. Це не обов’язок і не почуття провини, це як зуби почистити, як пропилососити, ще один пункт у нашому житті тепер.

Я була на акції щодо полонених азовців. І в якийсь момент кількадесят машини почали сигналити. Цей сигнал тривав до двох хвилин, малюк стояв із надписом: «Тато повернись, я тебе чекаю» і я розридалася. Я не плачу, коли мені кажуть, що хтось гине на війні, а тоді плакала. Сама від себе не очікувала.

У неділю пішов у церкву, а після того пішов за полонених азовців постояв, це має увійти в звичку. Але, на жаль, не в усіх увійшло.

А є агресія до людей, які живуть своє життя?

Я намагаюся не дивитися. У мене хвороблива історія зараз, ізолювала себе від усього. В мене траєкторія руху це: театр – дім – поїзд – зйомки. Дуже рідко виходжу в люди і почуваю себе там не добре. Розумію, що є адекватні, які тихо відпочивають, а є неадекватні, коли я їх бачу, то злюся і мені хочеться цю людину задушити.

Найбільше дратують відверті хами, які оце говорять про сплановану війну, за що хлопці воюють, мене клемить, я закриваюся, щоб не бачити.

За ці три роки багато людей зникло з мого життя. Характерно, що ти відмовляєшся від чогось не дуже потрібного і потім не помічаєш, що воно, взагалі, було. Думала, що довкола купа друзів і я без них проживу. Тиждень-два в чаті не відписувала, а потім видалилася і ніхто не помітив.

Ця реакція стосується і тих, хто виїхав за кордон.

Ви про чоловіків чи жінок також?

Усіх. Спершу я була лояльна, бо це наче нормально, що люди хочуть жити спокійно, не всі народжені воювати чи волонтерити. Це їхнє життя, нехай вони його живуть, але мене бісить їхнє шастання по магазинах, манікюри тощо. На хіба ти це постиш? Тебе дивляться люди з країни, де війна. Запость хоч один збір. Хоч там бувають іноді картинки із словом «Запоріжжя» і сердечко розбите… Безтурботне життя мене бісить. Я не проти культурних вечірок з донатами та обміном досвіду, бо розумію, якщо в людей забрати розваги, то вони сядуть бухати, але має бути міра.

Так можна вигоріти.

Зараз я на стадії, що я мушу, бо там роблять більше. Хоч розумію, що можу здутися, бо мені з кожним місяцем усе гірше. Так, життя минає, треба жити, але в мене не виходить.

А є хобі, які не пов’язані з роботою?

Їздити в машині з подругою. Вона мене забирає і ми їдемо тут по наших околицях, можемо в лісі постояти. Мовчати люблю. Нічого не робити. Природу і гори люблю.

Ще я від сьогодні почала користуватися функцією в телефоні «не турбувати». Дві години не торкалася телефона, переживала, раптом щось серйозне, але зараз на стадії такої втоми, що мушу таке робити.

А з хобі складно. Взяла картину по номерках малювати і зробила за день. Пів ночі не спала, щоб не залишати на потім.

У цій метушні я можу собі зробити свято на пів години. Купуєш мафін, заварюєш каву, грієш той мафін у мікрохвильовій і ставиш гірлянду. Це що не свято? Я навчилися таке робити для себе.

Колись мріяла про теплі краї, а зараз це таке чуже, далеке, дивне, і не на часі.

У виставі «Дзяди» ви оголюєте тіло. Наскільки просто чи складно це робити і наскільки тактовно вам пропонують це? Чи режисери переймаються вашими бажаннями?

Коли поступаєш на акторський, то нас вчать: якщо ти артистка, то заплачеш за секунду і роздягнутися нема проблем. Мовляв, артисти без статі. Раніше мене питали, чи готова я роздягнутися, відповідала: якщо це буде доречно. Мене Бог весь час беріг, і я з цим не стикалася.

Але зараз, будучи вже “заслуженою”, я не в тому віці, коли маю ідеальне тіло, яким можна похвалитись. Але польська режисерка Майя Клечевська вмикає телефон і показує відео з Канського фестивалю, мовляв треба отак. Я хотіла перепитати: роздягатися? Але вона вже пішла.

Європейські режисери не церемоняться з акторами, бо це додатково оплачується. Вона навіть не здогадувалася, що це у нас безкоштовно. Коли вона дізналася, то сказала: або платіть людині гроші, або забороніть знімати. Бо це неправильно.

В Європі відношення інакше. Актори роблять дивовижні речі, але це оплачується. Там дбають про здоров’я акторів і їх зовнішній вигляд. Натомість реальність наших акторів – недосип, поїзди, на ранок поставила маску на обличчя, допомогла – добре, не допомогла, то все одно йдеш у кадр або на сцену. І там, і у нас здоров’я актора – це особиста відповідальність, але умови різні і у нас з цим складніше. Але є різні історії направду.

Тобто у вас не було шансу відмовитися?

Я вирішила, що буде недоречно маніжитися. Я розумію, для чого їй цей момент у виставі. Це документальна історія, яку вона хоче зачепити у виставі. Жінка все віддала – сліпа, бідна, лиш за сином прийшла. Режисерка хотіла показати оцю оголеність, обеззброєння, крик про допомогу. Мені видалося неетично з точки професійності якось відмовлятись, тому я мовчки поплакалася, замалювала себе як могла і пішла грати.

Дехто коментував це скептично: нарешті Левченко свої цицьки покаже. Але ні, воно не так. Завтра ми знову граємо «Дзяди», а я не хочу, мені це боляче, як фізично, так і морально. Якось колеги чули, як обговорювали в кафе виставу і цицьки. Оцей примітивізм мене бісить, а він якраз в моді зараз.

Але що хотіти? Йти в актори і чекати, що про тебе будуть говорити лише хороше – це ж дурня.

Але напевне ви так і думали коли поступали?

Напевне, так. Я думала, що в мене все буде ідеально, хоч мені й нема на що нарікати, в мене справді все гарно. Хотілося б звісно менше працювати і більше заробляти, але вже як є. Колись наш покійний художник театру пророкував мені, що моя слава буде в кіно і почнеться після 40 років. Я стала на цей шлях, в наступному році мені якраз 40 (усміхається).

Кого б хотілося ще зіграти?

Хочеться зіграти якусь серйозну роль штибу Лари Крофт. Розумію, що за ці три роки тіло я добряче вбила. Хоч я ще не хочу заходити в перелік артисток, які відмовляються від таких ролей, бо мені ще хочеться шпагати і сальто поробити.

 

Розмовляла Тетяна Соболик