Християнство – це тиша. У час Різдвяних свят «Галицький кореспондент» пропонує читачам поміркувати про духовне за прочитанням уривків з книги отця Івана Рибарука з Криворівні «Це дуже важливо…», де зібрані цікаві проповіді священика. Тут про все і, що важливо, дуже доступною мовою – зрозуміє і зацікавиться навіть атеїст. Тож як працює світ і чому треба дослухатися до дітей, що спільного між людським мозком і зоряним небом, чому іноді необхідно порушувати загальноприйняті правила і як насправді кожна людина може відігнати від себе злого духа?

Не бійтеся робити щось вперше!

Якось один молодий священик (отець Роман), чуючи ведення Святого Духа, почав молитися над людиною за оздоровлення під час нападу хвороби, який стався на Літургії. Підходить єпископ (правлячий архієрей), який був у цивільному одязі (зайшов на Службу помолитися), питає: «Що ви робите?» –  «Молюся над хворою», – відповів отець Роман. «Я вам забороняю». – «А мені Бог дозволив».

Уявляєте стан. Як це, молитися над хворим без благословення єпископа? Так, ти єпископ, ти керівник цієї церкви, але Дух Святий не залежить від тебе. Після цього була переміна. Єпископ зрозумів і перепросив священика (бо його і з собору вигнали, і з семінарії як викладача). Але численні люди пішли з собору, тому що йшли до обдарованого священика. Коли він служив у церкві, було 200-300 людей, а коли єпископ – 30. Господь попускає такі випробування не для того, щоб зневірилися, а навпаки, щоб зміцніли і єпископ, і священик, і віряни.

Ми в наш час часто зациклені на зовнішній формі поклоніння. Не чуємо Духа, який промовляє до нас. Ми ховаємося за форму. Така неміч наша. Скажімо, ставши священиком чи церковним братом, чи хористом, чи ставши причетним якимсь чином до церковного життя, ми самозаспокоюємось, менш ретельно ставимося до свого внутрішнього, духовного життя. Ми думаємо, що чогось досягли. А насправді – ні. Нам Господь довірив форму служіння, а чи відповідаємо ми її суті? Це нам дуже важливо пам’ятати! Бо всі ми також одягнені в форму хрещення. Форма хрещення – зливання води. Охрещуючи, священик називає ім’я і каже: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Це посвята Духові. А в житті часто – похрестили дитину і вона забула, що похрещена, і все життя живе, як нехрещена, нічого спільного з Христом не маючи.

Історія показує, що тільки порушуючи мертві приписи, церковні і світські, відбуваються наступні прогресивні кроки в житті Церкви і суспільства. Тому що Дух Святий кличе людину робити наступний крок, а нам кажуть: «Не можна!» Чому? Бо так вчили. А чому вчили – не знаємо. Тоді дізнайтеся, чого нас вчили. Потрібно дізнаватися, чому ми виконуємо той чи інший припис. Звісно, приписи мусять бути, щоб не було безладу. Але завжди треба поступати за покликом Духу. Бо, можливо, ти перший, кого Господь покликав робити цей чи інший крок. Але знай, що будеш за це нести відповідальність.

Треба робити щось вперше! Не бійтеся! Ніколи не дивіться, що вам кажуть люди про це. Люди ніколи не оправдають. Тому що в когось буде страх, сумнів, заздрість. Може, з десяти хтось скаже: «Ти це добре зробив». Але спочатку таки скажуть – погано.

Так само ми згадуємо пророка Захарію, який виконав дві важливі місії: завів у Святая Святих Діву Марію і став батьком Івана Хрестителя. Захарія уперше зробив крок, який ще ніхто не робив від створення світу. Він увів жінку в Святая Святих. Це був перший крок. Ця дівчинка стає чеснішою від Херувимів і незрівнянно славнішою від Серафимів. Але Захарію за цей крок убили, тому що він почав робити перші кроки, які незвичні. Він уперше не назвав свого сина своїм іменем чи іменем батьків своїх. Такого в історії Ізраїлю ще не було. «Як? Чому ти називаєш його Іваном? Немає в твоєму роді такого імені». А Захарія переступає через родові принципи і приймає волю Божу. Нам треба навчитись це робити – переступити через те, що в роду прийнято, якщо воно суперечить волі Господній.

Ще розкажу один випадок, коли приходить юдей до свого товариша-християнина і каже: «Я хочу охреститися, але перед тим я хочу побачити, як внутрішньо живе ваша Церква; побачити, які стосунки між священиками, єпископами, церковним братством». У відповідь почув таке: «Може, не треба?» – «Та ні, ти покажи мені все, бо я відчуваю таку потребу». Після того він побачив усе те, що деколи буває у стосунках між людьми, які мають однакові вади, але різні форми служіння, і сказав: «Аж тепер я охрещуся!». «Як? Після цього всього, що ти побачив?» – «Так, тому що тепер я точно знаю, що в Церкві діє Святий Дух, бо люди все би вже давно зруйнували».

Тому, коли ми бачимо упадки священиків чи єпископів, чи когось із нас, хто є причетний до Церкви, знаймо, що це є всього-на-всього упадки людини. Але людина все одно потім просить прощення у Бога, піднімається, навертається і продовжує своє служіння.

Молячись, мусимо віддавати

Молячись за іншу людину, треба тратити себе, знати, що з тебе буде виходити сила для того, щоб вона змогла наповнити іншу людину. Не можна помолитись, нічого не віддавши, так не буває. Ми мусимо витратити свій час, свої фізичні сили, душевну енергію.

Я вам розказував про випадок, який був у Верховині. Коли в однієї дівчини захворів тато, лікарі сказали: «Не виживе – дуже хворі легені». Вона вклякла вдома і молилася. Під час молитви кров із рота пішла. І татові в реанімації стало легше. Дитина перетягнула хворобу на себе. Це реальні речі.

Тому молімося про оздоровлення, а Господь може дати нам і доброго лікаря, і добрі медикаменти послати через розуміючих людей, чи знайти інший спосіб зцілення.

Ось є такі люди, які питають: «Отець Іван, а ви таку молитву знаєте? А таку, таку й таку? На Буковині таку знають, а ви?». Скільки можна говорити, що не текст молитви зцілює, а стан того, хто молиться.

Але коли ти відчуваєш, що хочеш молитися своїми словами, так і роби. Говори те, що тобі наболіло, кажи, не бійся – Бог тебе почує. Лиш не кажи це людям, а Богові. В таїні свого серця. Ми часто людям кажемо, а не Богові. Ми нарікаємо людям на своїх ближніх, а Богові нічого не кажемо, або кажемо: «За що Ти мені таке дав?» – замість того, щоб сказати: «Боже, дай мені побачити в цій ситуації Твій промисел». Якщо дуже важка життєва ситуація: «Боже! Що ти мені відкриваєш?» А не так: «Чому вони всі такі погані?». Натомість: «Якщо Ти довіряєш мені страждання, отже хочеш у мені щось перемінити». І тому ми маємо питати: «Боже! Мене сьогодні зранку обізвали поганим словом. Скажи мені, що я маю з цього для себе взяти?», а не: «Проклятий той чоловік чи жінка, які мені це зробили». Чи коли щось украли: «Ах, такі-сякі, я їм покажу». Ні. Скажи: «Господи, де я тобі не віддав, що мав віддати? Ти злодія попускаєш тоді, коли я не віддаю належне. Якщо я в лікарні трачу величезні гроші на медиків, скажи мені, де я не віддав Тобі належне?» Немає подій, які просто так відбуваються. Ми – боржники у Бога.

 

Христос не руйнує

Я колись прочитав, і для мене це було великим одкровенням: у перші часи було гоніння на християн, а потім, коли християнство стало офіційним, то деякі християни йшли і руйнували язичницькі храми, і їх там вбивали. Ніхто з них не вшанований церквою як мученик, тому що вони йшли руйнувати. Христос не руйнує, Христос перемінює. Неможливо, руйнуючи, щось збудувати. Слід перемінювати.

Бог невидимо приходить, а те, що ми маємо уяву про Бога, в шумі, галасі, в крикові з образами, з хрестами – там немає Бога. Християнство – це тиша. Вчімося мовчати. Це найважливіше – заперти свої вуста. Тому святі йшли в пустелю на десятки років – вчитися мовчати. А потім, коли виходили звідти, навчившись мовчати, вже знали, як і що говорити. Бо мовчання вчить говорити, а не базікати, теревенити, кістки мити. І коли людина навчиться мовчати, вона тоді не крикне, не рявкне, не прокляне, не буде лаятись, не говоритиме порожні слова. Краще промовчати.

 

Злого духа виганяють не ладаном

Є такий період – дитячий період свідомості – коли людина починає набирати іконочок, хрестиків, усього-всього. Багато іграшок має і «бавиться» тим усім. Так, це початок шляху до Бога, без сумніву, але не можна ціле життя бути інфантильним. Ладаном у хаті куримо – це дуже добре, але не можна думати, що ладан виганяє злого духа. Ладан – це видимий знак молитви. Злого духа виганяє наше серце. Якщо наше серце має Бога, злий дух сам тікає. Якщо серце зле, а ходимо по хаті і кадимо, то починаємо кашляти. Не від того, що злий дух горло перетискає, а від того, що забагато надиміли. Це важливо! Одна людина думає, що коли на неї впала крапля свяченої води, то їй того досить, а інша каже: «Кропіть мене побільше». То можна й відро свяченої води на голову вилити – користі не буде, якщо серце закрите. Не поможе! І можна жменями їсти проскурки – користі не буде. А можна взяти крихітку, яка впала біля тетраподу, і та крихітка дасть більше. Бо святість або торкається, або не торкається.

Ми деколи людину можемо понизити, обізвати, зневажити – головне, щоб образ цілували. Помилка страшна. Це не християнство. В церкві ми ангелоподібні, а вдома…

 

Так Бог дав?

Голос совісті звучить до певної межі. Це так звані попередження людині про те, що вона йде не тією дорогою. Бог створює життєві ситуації, які спонукають людину до переміни: хвороби, втрати, найрізноманітніші нещастя. Це є промисел Божий. Ми з вами всі перебуваємо в промислі Божому, і тому придивляймося уважно до того, що відбувається в нашому житті. Прислухаймося до голосу Божого всередині нас. Пізнаваймо, чого Господь хоче навчити нас у тій чи іншій ситуації. Тому що ми в промислі.

Що означає промисел? Бог направляє кожного з нас у те чи інше русло, відштовхуючись від того, чи корисним є це для нашого спасіння. Людині дана свобода вибору. Але Всевишній пропонує нам різні варіанти наближення до Нього.

Також Господь навіть дозволив нам відійти від Нього, це теж наше право. Тому є ще поняття «попущення Боже». Це коли Господь, як кажуть у народі, з ласки спускає. Бог не покинув нас, але дозволив нам діяти самим, поки не схаменемось. Можемо і не схаменутись – на жаль, існує шлях Юди. Це коли людина каже: «Я сам знаю, що мені робити».

Попущення Боже може стосуватися і народу, коли попускається володар, як-от Сталін, Гітлер, Ленін. Попускається, і йде народ без волі Господньої. Все їм дозволено. Але і це до межі. Потім обов’язково буде каяття. Так само все, що стосується нашого життя: створення сімей, вибір місця праці, вибір заняття, стосунків. Кажуть: так Бог дав. Ні! Так Бог не дав. Бог дав свободу вибору. Так ми вибрали.

Всевишній на Землі все чинить лише з нашої згоди і волі. Якщо ми даємо згоду на Його дію, тобто віримо в Нього, Бог може діяти. Якщо ми не даємо згоди і не віримо, Господь не може переступити через нашу свободу вибору.

Чому Христос, коли зціляв померлу дівчину, залишив у цей час біля себе тільки її батьків і своїх апостолів? Бо вони могли допомогти своєю вірою. Тоді як решта людей глузували: «Таке неможливо». І це нормальна, звичайна реакція мирської людини на неймовірні речі: «Такого не може бути, бо ми такого ще не бачили і не чули». В даній історії Ісус показує, що в зціленні не тільки Його сила є. Це дуже важливий момент. Дехто часто каже: «Бог не поміг мені!» А ти вірив у Його поміч? Скільки ти промовив молитов? Наскільки ти відкрив своє серце?

 

Будьте, як діти

Зараз уже науковці багато досягнули у взаємовідносинах між зоряним небом і людиною. Зокрема, якщо взяти людський мозок – розпластати його на площину, виявити активні точки, які функціонують, то з’явиться карта зоряного неба. Поки людина має чистий розум, не затуманений – як у маленької дитини, в неї настільки прямий зв’язок із Небесами, що навіть тім’ячко не заросло.

На Афоні (грецькому півострові, де живуть лише монахи) у старців, які освоюють духовні висоти, зм’якшується тім’я. Людина народилася із м’яким тім’ям, із таким самим тім’ям із Землі відходить. Тобто через духовну працю над собою людина приймає великий Небесний потік, тому в неї черепна кістка, яка захищає мозок, знов стає м’якою. Таким чином людині на фізичному рівні показується, які неймовірні речі з нею відбуваються. У старців, святих людей, монахів, які Землю на плечах тримають, тім’я стає м’яким. Вони стають дітьми, як Христос каже: «Не станете дітьми – в Царство Небесне не ввійдете». В них знову зм’якшується тім’я, відновлюється зв’язок.

Ми бачимо, що коли маленькій дитині подивитися в очі щиро, без лукавства, якщо маєш за душею якийсь грішок, страшно стає, лякаєшся самого себе. Бо в тих очах ти побачиш чистий погляд Божий, який дивиться на цей світ. Чому нас так тягне до всього молодого, малого? Бо це є чисті енергії. Наше завдання – не забруднювати їх своєю дорослістю. А навпаки – навчитися в них дитинства. Ми кажемо: «Нерозумні діти». Це ми нерозумні. Вони нам розказати не можуть усього того, що здатні оповісти. Тобто можуть сказати, лиш на нашу мову не можуть перекласти. А ми так тупіємо в нашій дорослості, що не спроможні їх чути.

Яка різниця між старцем і дитиною? Спільне те, що вони обоє відкриті на Бога, вони чують голос Господній і передають усім. Дитина передає через свою чистоту і сяйво, а старець – через мудрість і молитву. Дитина є беззахисна у своїй чистоті, а старець є сильним у своїй чистоті. І ось людина проходить весь земний шлях, щоб знову стати дитиною, а потім жити в Царстві Божім.

Бог через малого і старого може дати більше науки, ніж усі університети, разом узяті. Всі твої дипломи часто нічого не варті проти одного мудрого слова старої людини або голосу дитини в три роки.

 

Бо ми не судді

Кожна людина є вартісною перед Богом, кожна людина перед Богом є гідна. Навіть злочинець. Якщо це не так, то Христос не оправдав би злочинця на хресті. Тому і злочинець – гідний, бо не сказав ще останнього слова «Каюся!». Але ми не будемо чути того покаяння, бо воно буде не перед нами в церкві, а в тиші його серця, і Бог його вислухає і прийме. І ми будемо думати, що то дуже поганий чоловік, а на нього буде сонечко світити, та ж тиша і спокій навколо буде. Тоді виникне: «Може, це я помилявся, може, цей чоловік був добрим, але не вписувався в мою людську уяву, якою має бути людина, а Бог його прийняв до себе?». Тоді ми перестанемо людей ділити на праведників і грішників. Бо ми не судді. Ми почнемо шукати в собі Бога, і Господь через нас самих покаже нам інший світ.

Підготувала Наталя МОСТОВА