Газети мені переважно нецікаві, бо пишуть вони про злободенне й актуальне. Це ніби й правильно. Оперативність – дуже хороша риса, яка друкованому виданню дається куди складніше, ніж радіо чи телебаченню, у зв’язку зі зрозумілими друкарськими процесами. А перед тим ще треба відредагувати, а перед тим ще й написати!

Але хорошим видання є не лише тоді, коли автори встигають, а й тоді, коли є мудрий баланс між миттєвим і вічним. Правду кажучи, я зовсім невдячний читач газет, оперативність не дуже ціную й шукаю переважно рубрику «Культура». Але що ж, бувають і такі читачі. Їм також треба вгодити.

Звісно, матеріали про культуру є чи не у всіх виданнях, але їх рівень завжди різний. І добре видно, коли редакція справді відповідально ставиться до цієї теми, а коли просто чимось заповнює сторінку. Так от, в «Галицькому кореспонденті» я завжди маю що почитати. Рівень цієї газети мені ніколи не вкладався у формат обласного тижневика, хоч формально ніби так є. Це просто хороше, якісне видання. Напевно, на сторінках, які я не читаю, також йдеться про події в області. Але «мої» рубрики завжди такі, що їх буде цікаво читати, незалежно від місця проживання.

А ще в далекому 2009-му році мені випало почати співпрацю з «…кореспондентом». Тоді я відвідував літературну студію «Нобель» під керівництвом поетеси Галини Петросаняк. За її посередництва учасники студії час від часу публікували свої твори в газеті «Західний кур’єр». Сталося таке щастя і зі мною. А через якийсь час зателефонували з редакції і сказали прийти по гонорар.

Я тоді закінчував третій курс заочного відділення філфаку й міркував, як би то знайти якусь роботу у Франківську, аби бути в ньому довше, ніж на період сесій, і пізнавати культуру обласного центру повніше. Тому, одержуючи гонорар, не полінувався зайти до головного редактора Василя Добрянського й спитати про вакансії. Пан Василь сказав, що вакансій нема, але сказав прийти під осінь.

Я собі поїхав у Брустури, працював за токарним верстатом, косив сіно й чекав підосені. На жаль, під осінь теж не знайшлося роботи, але редактор зателефонував іншому редактору – «Галицького кореспондента» – і сказав, що є такий я і що, може, раптом у чомусь згоджуся.

Через якусь годину в редакції «ГК» з редактором Сергієм Борисом ми вже домовилися про писання колонок з гуцульського життя. А ще я познайомився з Тарасом Прохаськом, який тоді теж працював у «…кореспонденті». Раніше я його бачив лише раз здалеку, а книжки вже рік чи два читав сільськими вечорами.

Такий початок співпраці справді надихнув. І те натхнення триває досі. Окрім якісної культурної сторінки, згодом фішкою газети стала сторінка «Думки». Вона складається із авторських блогів. Раніше вони публікувалися від різних авторів на різних шпальтах. Колонки двох авторів – Тараса Прохаська і Тетяни Єрушевич – виходили окремими книжками. Тобто це свідчить, що, як мінімум, ці тексти роблять з газети щось цінніше, ніж добірку матеріалів про події за тиждень. Крім того, мені було приємно бачити свої тексти на одній сторінці з текстами Прохаська чи Івана Ципердюка. Не менш цінною є й низка історико-культурологічно-етнографічних матеріалів. Наприклад, серія статей про дерев’яні церкви…

З приходом на посаду головного редактора «ГК» Тетяни Соболик я навіть трохи попрацював новинним журналістом. А зараз просто приємно час від часу щось писати для «…кореспондента», бо завжди гарно мати по сусідству добрі тексти.

«Галицькому кореспонденту» вже 10 років? О, як кажуть в нас у горах, «наперед би більше»!

Василь КАРП’ЮК