Внутрішня боротьба щодо вишиванки тривала в бійця ще з початку АТО. Вважав, що не має права її вдягати, адже не українець за національністю. Хоча одним із першим став на захист України в 2014 році. А ще Петро Салама любить робити неможливе і особливе. Рік тому, не маючи ні копійки за душею, разом з дружиною і дітьми переїхали з Донеччини до Івано-Франківська і запустили тут успішний насіннєвий бізнес, пише Галицький кореспондент.

Вже не можеш спотикнутися

Петру Саламі 46 років, з Донеччини. Його батько – єгиптянин, мама – росіянка. В ньому немає ні краплі української крові, але в 2014 році одним із перших став на захист України у складі батальйону «Донбас». Зробив собі татуювання прапора, тризуба і шеврона батальйону. Воював два роки. Мав нагороди і важке поранення. Далі зумів налагодити бездоганну довготривалу логістику волонтерської допомоги з різних регіонів України хлопцям на фронт.

Внутрішня боротьба щодо вишиванки в бійця тривала з 2014 року.

«Я не українець по крові. Не маю права носити, – вважав він. – Надто сакральний символ нації».  

Недавно в Івано-Франківську для ветеранів провели фотосесію у вишиванках. Петра теж запросили. Після довгих роздумів Салама нарешті дозволив собі вдягнути вишиванку. Каже, було відчуття невимовної гордості і ніби доторкнувся до чогось світлого, «одягнувши її, вже не можеш спотикнутися».

Вишиванку пошили спеціально для Петра, сам обирав колір, орнаменти, тканину, модель.

«Це була велика честь, – каже ветеран. – Гадаю, вже маю право на неї. Не важливо, яка в тебе національність, має значення ким ти сам почуваєшся, що думаєш про себе. Я українець. І дуже люблю українців. Те, що зробили українці для захисту своєї землі – неможливе. А я обожнюю робити неможливі речі».

«Яка різниця де ночувати?»

Навесні 2022 року родина Петра Салами була змушена покинути домівку в Донецькій області. Оселилися в Покровському районі на Дніпропетровщині. А рік тому в травні Петро вирішив, що час їхати далі, на захід країни.

«Уявляєте, що це таке, коли твоя сім’я живе за 20 кілометрів від фронту? Шахеди, артобстріли, КАБи… – каже ветеран. – Я зрозумів, що мої діти скоро будуть заїкатися. Більше не хотів, аби вони жили в тваринному страху».

Того дня стався ракетний обстріл, весь квартал був охоплений вогнем. А Петро не міг знайти дітей. Ще вранці син побіг на вулицю кататися на велосипеді, донька пішла на роботу в приватну школу. Телефони не відповідали. Чоловік мало з глузду не з’їхав протягом тих пів години. Саме в той момент вирішив, що досить.

Обрали Івано-Франківськ, бо свого часу Петро тут проходив реабілітацію, знав місцевих побратимів і волонтерські фонди, з якими раніше співпрацював по допомозі на фронт.

«Коли оселяєшся на новому місці, важливо мати там хоч кілька знайомих людей, – говорить ветеран, – аби допомогли на початках не потонути в дрібних побутових проблемах: куди поїхати на СТО, де знайти тямущого електрика, хто відремонтує поламану пральну машинку..».

Сім’я приїхала на Прикарпаття, як розповідає Петро, цілковито «вільною» – без грошей, майна і зобов’язань. Лише на власній автівці, щоправда, всю дорогу переживали, чи вистачить пального, аби дістатися до Франківська. 

«Багато років ми дуже добре жили, заможно, мали успішний бізнес. А потім залишилися ні з чим. Дім, який я звів власноруч, розбомбили. То був будинок нашої мрії, великий, з красивим садом, розкішним виноградом – родинне місце сили. Комерційну нерухомість спалили. Всі гроші вклали в бізнес, який обвалився через воєнні дії. Заощадження проїли. Я, дружина, діти і машина – більше нічого не було».

Сім’я орендувала найдешевше житло, яке вдалося знайти в Франківську – старий, занедбаний дім на кілька сімей. В благодійних фондів брали їжу і одяг. Але злидні здавалися нічим порівняно з тим, що родина нарешті перебувала у відносній безпеці.

«Коли рятуєш свою родину, яка різниця де доведеться ночувати? – каже Салама. – Вибір очевидний: в машині десь під Івано-Франківськом чи загинути в комфортному помешканні під обстрілом на Дніпропетровщині за 20 кілометрів від фронту».

«Просто працюйте!»

Без копійки за душею, але маючи за плечима купу років досвіду в бізнесі і підприємливе мислення, сім’я зважилася знову розпочати свою справу. Вони з дружиною пів життя займалися реалізацією товарів для садівництва і городництва. Коли в 2014-му Петро вступив до батальйону «Донбас», а після поранення організовував потужний волонтерський рух на сході, сімейна справа роками трималася на дружині.

У Франківську з магазином допомогли побратими: і грошима, і вміннями. Хтось зайнявся електромонтажем, інші взяли на себе фарбування стін та решту ремонтних робіт. Доклалися і місцеві благодійні фонди – давали будматеріали. Навіть психолог радив, як облаштувати все так, аби у невеличкому підвальному приміщенні відвідувачі почувалися комфортно: куди повісити полиці, які кольори мають переважати, де монтувати освітлення тощо.   

Насінням забезпечив давній знайомий Петра, всеукраїнський гуртовик із Донеччини, який під час повномасштабного вторгнення виїхав з регіону, оскільки не захотів співпрацювати з окупантами.

Ветеран одразу відверто сказав йому: «Друже, не знаю, коли віддам гроші за все це насіння. Я братиму, братиму, але без точного терміну повернення». Підприємець натомість навіть дозволив використовувати свою торгову марку: «Просто працюйте!».

Магазин «Імперія насіння», що на вул. Галицька, 28, працює вже пів року, і Петро більш, ніж задоволений результатом: клієнтів не бракує, продажі ростуть, спрацьовує сарафанне радіо, приходять нові люди. Тут є величезний асортимент насіння – понад п’ять тисяч видів, пропонують засоби захисту рослин і головне – власники залюбки діляться величезним практичним досвідом. Працюють з людьми на перспективу. Господарі все роблять самі: консультують, розраховують, замовляють, фасують, прибирають, виносять сміття.

Хоча спершу Петро розглядав інші напрямки для бізнесу – ті, які в Івано-Франківську, як він вважає, трохи «кульгають»: крамниця, де відвідувачі самі могли б вибирати овочі, або ж рибний магазин, де пропонували б десятки видів доброї свіжої морської риби, доставленої з півдня країни.

«В Івано-Франківську помітні консервативність і категоричність у веденні бізнесу, тому одразу зрозумів, що у нас все вдасться, – усміхається Салама. – Бо ж я не люблю ні жити, ні працювати в рамках. Побачив, що можу тут створити щось особливе. Нове – це в будь-якому випадку прекрасно. Адже категоричність далеко не завжди доречна, тим паче в бізнесі, ця риса може задушити креативність, сміливість, імпровізацію – все, що важливо для розвитку власної справи».   

За рік жодного разу Петро не пожалкував, що привіз сім’ю до Івано-Франківська. Але часом все одно нападає туга за рідними степами, за домом родинної мрії, якого ніколи вже не побачить. Та найважче жити з тим, що не може навідати могили предків. Ветеран навіть не знає, чи не розбомбили ще те кладовище.

 

Наталя МОСТОВА