Якось я вже писала про те, що за кілька кілометрів від села, де ми  мешкаємо, розташований Центр антропософії «Гьотеанум» Рудольфа Штайнера. Так от, з іншого боку від нас, у маленькому сільці Бурґ, кількість мешканців якого заледве сягає трьох сотень, понад п’ятдесят років жив інший чоловік, який у світовій історії зіграв не меншу роль, ніж Штайнер. Якщо не більшу, бо 2007 року його ім’я стояло під номером один у списку живих геніїв світу. Список цей склали в Британії, опитавши 4000 респондентів; наприклад, Стівен Гокінг у ньому – на сьомому місці, а Далай-Лама – на 26-му.

Сподіваюся, я вас достатньо заінтригувала. Час назвати ім’я. Чоловіка звали Альберт Гофман, він є батьком диетиламіду лизергінової кислоти, тобто LSD.

Альберт Гофман і справді був незвичайною людиною. Уже хоча б тому, що прожив 102 роки, до останнього дня зберігаючи ясний розум і максимальну присутність у світі. На тих відео, які я переглянула, не виглядало, щоб він тривало й активно споживав головний плід своєї (ал)хімічної праці. Він виглядав на тверезого законослухняного й добре освіченого швейцарця, досить конвенційного буржуазного типу.

Альберт Гофман народився 1906 року, здобув освіту хіміка в Цюріху й у тридцятих роках працював у Базелі на хімічному підприємстві «Sandoz», що злилося з сьогоднішнім фармацевтичним гігантом «Novartis». Від 1935-го в лабораторії Гофман працював з грибком, який вражає злакові культури й нібито здатний тамувати мігрені й має кровоспинну дію. На основі цього грибка хімік намагався створити медикамент. Але тестування 1938 року показали, що медикамент недостатньо ефективний, тож від нього відмовились. Однак 1943 року Гофман знову повернувся до роботи з речовиною.

Очевидно, через недогляд малесенька частинка препарату потрапила в організм вченого, бо уже дорогою додому він відчув незвичне, особливе піднесення. Наступного дня він уже навмисно спожив якусь долю міліграма синтезованої ним кислоти й у лабораторному журналі записав стан, у якому опинився: «Запаморочення, відчуття неспокою, смішливість». Те, як 75 років тому, 19 квітня 1943 року, Гофман велосипедом їхав додому в Ботмінґен, ввійшло в історію як «bicycle day». Явно передозувавши, дорогою додому хімік пережив особливе, інтенсивне, чудове відчуття, яке мав лише в ранньому дитинстві. Він бачив різнобарвний калейдоскоп різних форм, кольорові фонтани, що вибухали в його свідомості.

В інтерв’ю 2006 року з нагоди святкування свого сторіччя Альберт Гофман розповідає, що після цього у лабораторії дію препарату випробовували на собі численні добровольці, та і він з найближчими друзями ще не раз «тестували» диво-засіб в Ботмінґені біля Базеля, де вчений тоді мешкав. Серед його друзів був і відомий німецький письменник Ернст Юрґен, який теж неодноразово «тестував» LSD й начебто бачив галюцинації з караванами й берберами в оазах північної Африки. У своїх свідченнях Гофман говорить про особливе відчуття гармонії й захищеності, яке він переживав після споживання свого психоактивного дітища.

Але і Гофман, і Юрґен були дуже поміркованими й обережними споживачами, свідомими небезпек, які несло в собі неконтрольоване приймання препарату, дію якого порівнюють з мексиканськими «чарівними грибами». І коли LSD перетнуло всі кордони – і фармакології, і Європи, ставши «сакральними наркотиком» американського молодіжного руху й мистецького середовища, стало зрозуміло, що поміркованість й обережність принципово мусять стати ключовими для тих, хто бажає розширити, а не занапастити свою свідомість.

Таких поміркованих виявилося небагато. Письменники покоління бітників, серед яких Кен Кізі, Олдос Гакслі, актори Кері Ґрант, Джек Ніколсон, музиканти «Rolling Stones», «Led Zeppelin», Джім Гендрікс, Ерік Клептон, Джім Морісон й чимало інших розширенням свідомості охоче зловживали. Журналіст Крістоф Фельман не без іронії пише: «Найвагоміший свій вклад у поп-культуру Швейцарія здійснила в лабораторії».

Але названі вище митці своїми досягненнями свідчать радше на користь LSD, аніж проти. Варто пам’ятати, що є багато безіменних, кого надмірне прагнення до екстатичного досвіду передчасно загнало в могилу. LSD було найбільшою зіркою ери хіпі. Молодіжний рух в Америці, великою мірою підсилений цією кислотою, виходив з-під контролю. 1966 року препарат заборонили – спочатку в Америці, а потім і в Європі. Будь-які дослідження його властивостей припинили. Альберт Гофман у цей час переселяється в Бурґ. Згодом,  1979 року, виходить його книжка «LSD – моя важка дитина». Усе своє подальше життя він намагається відстояти свій винахід, переконуючи, що субстанція має надзвичайний позитивний потенціал, може бути дуже цінною для медицини, особливо для психіатрії, тому слід продовжити її дослідження.

Незадовго до смерті Альберт Гофман пише листа ще одному прихильникові «сакрального наркотика», Стівові Джобсу, який публічно ділився своїми позитивними враженнями від галюциногену. Очевидно, Гофман сподівається, що своїм авторитетом і статками Джобс посприяє великому поверненню LSD. Невідомо, чи Джобс відповів на листа, але кілька років тому лабораторні дослідження препарату в Швейцарії відновили й препарат активно випробовують на добровольцях.

Для мене ця історія є універсальною. В тім сенсі, що у ній ідеться, насамперед, про дві найголовніші категорії людського життя – свободу й міру. Про старі, як світ, намагання людини встановити баланс між цими двома й виграти. Але в кожній окремій свідомості свобода і міра занадто часто вступають у конфлікт, в якому остання програє набагато частіше, ніж перша. А в результаті виявляється, що це програш не лише міри, але й свободи, а отже – і самої людини.

 

Галина ПЕТРОСАНЯК