Вона добре знає, як це – коли від хати лишається тільки гравій і просто на тебе летить вогняна куля. Коли мусиш оперувати в ангарі з тракторами і чому українські воїни вміють не відчувати біль.

Терапевт Галина Черниш має 42 роки лікарського стажу, більшість якого віддала лікарні у Лисці, що біля Франківська.

З 2016-го її кличуть «Бандерівкою», лікує на Сході у прифронтовій зоні в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ). Кожного разу обіцяє собі, що більше не поїде. Але через кілька тижнів знову пакує валізу.

Тихо прийде і тихо піде

Розмова ще не почалася, а в неї вже очі мокріють. Витирає і сміється. Каже, то все війна винна:

«Нервова система ніяка стала… Гімн грає – плачу… Херсон звільнили – плакала… Ви зараз будете мене питати про війну, і мені вже плакати хочеться… Але це так – моментами. Взагалі я сильна жінка».

На Майдані її кликали «Гарячкою», на Сході – «Бандерівкою», а тепер на тому ж таки Сході називають «Кішкою» – тихо прийде до поранених, підлатає, дасть ліки і тихо собі піде.

«В Станиці Луганській місцеві казали на мене «украинский врач», – згадує Галина Черниш. – Я їх питала: «А ви хто? Звідки? Хіба не з України теж?». Мовчали. Правда, бували такі, що обурювалися: «Говорите на русском! Я не понимаю вашего языка – переведите». Принципово розмовляла тільки українською. Не розуміють – хай кличуть собі перекладача. І, знаєте, всі все добре розуміли, потім навіть самі починали говорити. А ви би чули, яка в них гарна українська мова вдається! Чиста, літературна, без суржику».

«Русский мир» лишився

На сході Галина Черниш з 2016-го. Вперше поїхала як волонтер, повезла до 24-ї бригади “Ниву”.

«Коли я побачила тих хлопців у лісі, то жахнулася, – згадує франківка. – Там навіть санінструктора не було. Ліків не було, а якби й були, то вони не знали б що то таке. Вже тоді зрозуміла, що маю бути там – аби принаймні пояснити, як надавати першу допомогу, що приймати при підвищеній температурі чи коли вкусила бджола. Вони узагалі нічого не вміли-не знали». 

Вже у складі ПДМШ Галина працювала у лікарнях Станиці Луганської, Авдіївки, Волновахи, у медпунктах біля контрольних пунктів “Мар’їнка” і “Новотроїцьке”. Лікувала і військових, і цивільних. В тому числі цивільних по той бік лінії розмежування.

«Вони ходили на нашу сторону по українську пенсію, – ділиться медик. – Тобто і в себе отримували, і ще й на підконтрольній території – дві пенсії мали. Скуповували у нас сало, ковбаси, масло, туалетний папір, віники, ліки, підгузки, і з тим усім верталися додому. Отакий процвітаючий «русский мир», що всі полиці в магазинах порожні. Знаєте, відтоді багато часу минуло, але «русский мир» все одно лишився у їхніх головах. Не у всіх, але в багатьох. Навіть зараз, після всього жаху, який покосив нашу країну за цей рік. Але що вдієш – мусимо то зерно просіяти, рано чи пізно вони таки дозріють. І я зараз говорю саме про Схід. Бо, до прикладу, в сусідніх селах Харківщини – вже геть інші настрої, світогляд».

Ніби сонце падає

Тепер Галина не приймає місцевих цивільних – лікує лише українських військових. Дуже багато «важких» поранених. Лікарка каже, та війна не була така страшна, як ця. Тоді не було таких травм і поранень, як тепер. Тоді не було ракет, авіації, в 2015-му відвели артилерію.

«Я ще такого не бачила, аби від хати лишався тільки гравій. А на минулій ротації ракета влучила за 150 метрів від нас, – каже Галина. – Тепер я розумію, що це таке, і це дуже страшно: просто на тебе летить вогняна куля. Ніби саме сонце падає». 

За цей рік чого вона тільки не надивилася і не навчилась як лікар. Тепер і турнікет може накласти, знає, як дати раду з пораненими і контуженими, а тактичну медицину геть всю вишколила. А ще заспокоює поранених, слухає, часто і обіймає – це теж зцілює.

Іноді лікарі з мобільного шпиталю мусили оперувати навіть в ангарі з тракторами. Був медик, який так виснажився від безперервних операцій, що за кілька днів по приїзді помер – серце стало.

«Коли наші взяли Лиман, я бачила, які ліки полишалися від росіян, – згадує франківка. – Ну, можу лиш побажати, аби їхнє медичне забезпечення лишалося на тому ж рівні – це в рази наблизить нашу перемогу. Знаєте що було в їхніх аптечках? Препарат для знеболення, препарат від інтоксикації і таблетки від туберкульозу – все».

На «нуль» Галину не пускають, але вона щодня бачить тих, хто вертається звідти. Втомлені, мовчать, зразу по своїх кутах відпочивати. Особливо снайпери.

«Їх узагалі ніхто не чіпає. Уявіть: на одній позиції вони залягають на 24 години. Нерухомо. Ні в туалет, ні покурити – нічого. Вертаються такі, як тіні», – розповідає медик.

Фронтові будні бувають різні. Здебільшого спиш по кілька годин, бо поранених привозять. Але є час і на розваги, а там вони – специфічні. Наприклад, шахи, де замість фігур – лікарські ампули.

А ще вражає людська щедрість. Галина Черниш розповідає, як улітку якийсь американець-мільйонер подарував для медиків ПДМШ аж два броньовані автомобілі-реамобілі HUMMER. Сам привіз до Варшави. Категорично не хотів ні подяки, ні навіть своє ім’я не назвав.

Вдома не витримує

Скільки разів вона вже собі казала, що більше не поїде на Схід. Де там! Вдома довго не витримує – «бо тут, ніби трохи інший світ».

«Збираюся і їду назад у прифронтову зону працювати, – ділиться лікарка. – Там такі люди… Пам’ятаю одного бійця – вирване плече, поранена нога… А він  мені: «Давайте бігом накладайте пов’язку – треба вертатися, там мої хлопці». Українська земля родить справжніх воїнів. Нам пощастило тут народитися».

Жінка згадує про медика-добровольця з Англії, який був шокований духом наших бійців. Якось він доправляв до лікарні поранену дівчину, а потім ще довго не міг відійти від побаченого:

«Вона вже на межі, але мовчить. І не тому, що больовий шок, а тому, що сила духу безмежна. А українські воїни взагалі не стогнуть – тримаються так, ніби зроблені зі сталі, ніби не відчувають болю».

Розмова з лікаркою вийшла недовгою. Вона поспішала – ще мала поробити гору справ. Через два дні – в дорогу. Знову на Схід. Знову латати тіла і душі.  

Наталя МОСТОВА