У вихідні малопоміченою минула друга річниця з початку Євромайдану, що переріс у Революцію гідності. Принаймні в Івано-Франківську цю дату масово не відзначали. Що змінилося за цих два роки в українському суспільстві і чому ми все далі не тільки від початку другого Майдану, а й від проголошених на ньому ідеалів?

Про це «Галицький кореспондент» поговорив з одним із лідерів франківського Євромайдану та волонтером громадської ініціативи «Поранені SOS» Наталією  Сербин.

– Наталю, пригадуєш, чому ти вийшла на Майдан два роки тому?

Бо не була підписана угода з Євросоюзом. Для мене це було важливо, тому що я розуміла: або Україна буде розвиватися крок у крок з Росією, або з ЄС.

– Хотіла – маєш! Новий президент підписав угоду, але краще жити ми не стали. Навпаки – гірше… Люди були до цього готові?

Люди взагалі не розбираються, що таке угода з Євросоюзом. Справжні зміни почнуться тільки після того, як вона повністю буде ратифікована. Я цікавилася темою євроінтеграції і знала, що це таке. Адже багато європейських країн, які підписували такі угоди, переживали неприємний процес, тому що багато сфер змінюється і відбуваються болючі реформи. На жаль, багато українців у цьому не розбиралися. Люди розмежовували в голові так: або ми з Європою, або ми з Росією.

Насправді ж є конкретний графік, у рамках якого має відбуватися реалізація угоди. І, на мою думку, якщо бабусі на базарі почують, що їм уже не можна продавати сир, то вони вже й не захочуть Євросоюзу. А реформи дійсно є досить непопулярні і важкі для простих людей.

У нас не вистачає європейської освіченості. Українці мало знають про ЄС, вони думають, що там добре, хоча там теж багато проблем. Угода передбачає багато реформ, а в період війни і бідності українці переживатимуть це в десятки разів складніше.

До речі, поляки пройшли цей процес успішно. Але там не було війни, і там не було такого високого рівня корупції. Тож якщо ми ті кошти, які український народ заробляє, зможемо вкладати в людей і економіку, то буде легше, а якщо ні,  то навіть ця угода буде здійснена в інтересах олігархів.

– А що найяскравіше пам’ятаєш з часів Майдану?

З революції найважливіше, що в мене залишилося в пам’яті – це люди. Ті, з якими я її пройшла. Це студенти. І ті, хто загинули. Коли стає важко, втомлююся, то згадую, що в мене обов’язок перед ними.

Як на мене, то найбільше досягнення Майдану – це добровольці. Саме вони стали поштовхом для створення української армії. Маю велику повагу до них, хто би що не казав. Армія була в поганому стані, ніхто й не вірив, що Україна може воювати. А вони дали розуміння, що в нас може бути армія.

– Коли було простіше: тоді чи зараз?

Мені було простіше під час революції. Тоді було чітко зрозуміло, що треба робити,  було багато однодумців. Зараз нас менше, і постійно треба вчитися. В першу чергу,  вчитися розпізнавати систему, яка утворилася за часи незалежної України. Це страшна система, яка працює проти людей. Часто задумуюся: як люди живуть з багатьма дітьми, хворими родичами, інвалідами? І як їм з цією корупцією та бюрократією ще хочеться жити в цій країні?

У нас все побудовано проти людини. Ні інвалід не може нормально пересуватися, ні діти вчитися, ні люди знайти роботу.

– То що – треба їхати геть?

Або їхати геть, або змиритися, звикнути. Більшість звикла. Вони не знають, що може бути краще. Яка частина людей була за кордоном? Яка частина з них чимось цікавиться, читає новини в інтернеті?

– Чим ти займалася після Майдану?

Після Майдану була ідея створити якусь громадську організацію, але нічого не виходило. У липні минулого року, коли сталися перші поранення, у мене виникла ідея допомагати пораненим. Цим займаюся до цього часу.

Поранені – це найнезахищеніша верства населення під час цієї війни. Тому що стосовно родин загиблих все визначено законом, стосовно учасників АТО – теж. А серед поранених є люди, які півтора року лежать в госпіталі і не мають жодного статусу.

Через нашу організацію пройшло 120 поранених. Частина їх не потребує допомоги, тому не звертається, частина полікувалася і повернулася назад, а є важкі, яких ми витягнули.

– Багато вас?

Нас є до 50. Є волонтерська група, яка робить різні вироби. Є волонтери за кордоном, які постійно допомагають. І є громадські організації та фонди, які беруть у нас дані про те, кому потрібна допомога. Основний принцип нашої роботи в тому, що ми не беремо гроші ні на рахунок, ні готівку. Тому що люди вже не довіряють нікому. Багато людей, які збирають великі суми, хочуть дати гроші безпосередньо пораненому чи його родичам, а не посереднику.

– Багато волонтерів та активістів намагаються йти у політику чи у владу. А ти?

Я прихильниця того, щоб люди не йшли у владу. Тому що це система, яку треба руйнувати. І як тільки ти йдеш у цю систему, то вона тебе одразу нищить. Люди, які були на Майдані, не повинні йти в систему, яка зараз є.

– Ти або кажеш, що політика – це зло, або сама йдеш у політику, очолюючи  виборчий штаб Максима Кицюка…

Я Кицюка підтримала як людину, яка хотіла йти у політику. І все!

– Але люди, які є навколо тебе, хочуть тебе бачити в політиці, пропонували тобі навіть балотуватися на посаду міського голови.

Це все дуже утопічно. Нема людей, які готові нас обирати. Основна маса не сприймає таких, як я чи Кицюк.

– Яких «таких»?

Тих, які борються з корупцією і хочуть правильно жити. От пішли б ми боротися з корупцією в медицині. Та є ціла гвардія медиків, які будуть протистояти нам і казатимуть, що ми нищимо прекрасну систему. Пригадуєш, коли ми пропонували звільнити керівника охорони здоров’я Романа Мельника, то вибігли працівники департаменту і ледь нас не били. Тому що вони всі з неї живуть.

– То ми доходимо до висновку, що більшості наших людей вигідна корупція? Для чого ж тоді люди вийшли на Майдан?

А люди не йшли боротися з корупцією. Люди хотіли інших чиновників.

– Люди йшли за європейські цінності, а це тягне за собою й боротьбу з корупцією.

Людей чітко поділили: Росія чи ЄС. Якщо ми не з Європою, то ми з Росією. Решта було на рівні емоцій.

– У мене склалося враження, що на минулих виборах ти підтримувала на посаду міського голови Івано-Франківська кандидата від «Солідарності» Ігоря Насалика, це так?

Так, я мислила з точки зору системи: якщо «Свобода» об’єднається з «УКРОПом» та «Батьківщиною» і матиме більшість у міській раді, то простіше, щоб мер був опозиційний. Щоб не було все так легко. А вийшло навпаки. Зрештою, коли мер і більшість з однієї фракції, то це добре, якщо у них добрі наміри. Але якщо злі…

– А ти яких намірів чекаєш?

Нічого нового. Буде те саме, що ми бачили під час минулої каденції – легалізована корупція. Коли підставні фірми освоюють бюджетні гроші. Зараз взагалі дуже важко боротися з корупцією, бо всі схеми освоювання грошей – в рамках закону. Але ж ми розуміємо, хто на цьому заробляє.

Чи будуть кардинальні зміни? Навряд чи. Вони мусять задовольняти інтереси своїх виборців. А це пенсіонери, націоналісти, яких не цікавить стратегія розвитку чи сучасні технології. Тому дороги, тротуари, фестивалі та автобуси – це те, що буде в Івано-Франківську. Сумно, бо ми зупинилися з Анушкевичусом, та й тут будемо на середньому рівні.

– То чому ти підтримувала пропрезидентську партію?

Я не вибирала партію, я підтримувала атошників, волонтерів. Втім, в більшості вони не пройшли, тому що не мають досвіду. Політика – це ремесло, щоб займатися політикою треба вміти її робити, знати і мати досвід. На виборах Кицюка я багато чого зрозуміла і тому допомагала Андріану Волгіну (один з небагатьох воїнів АТО, який став депутатом Івано-Франківської міської ради – ред.).

Навіть якщо ти не маєш що їсти, ти все одно мусиш щось знайти і з’їсти. Так само в політиці – ми обираємо з гіршого… Я не обирала президента Порошенка, але він є.

– Ти вже другий тиждень порушуєш питання щодо сотень тисяч, які Віктор Анушкевичус роздав в останні дні своєї каденції наближеному до себе чиновнику і двом депутатам… Чого добиваєшся?

У волонтерстві зараз важкий період, люди вже майже не допомагають, вони швидко бідніють, вони втомилися. Мені соромно в людей просити гроші, а тут ми знаємо, що є значні кошти, які не йдуть на війну, а йдуть якомусь клерку. Це дуже неправильно і несправедливо! Я б дуже хотіла, щоб хтось був покараний. Тільки фактор покарання може зупинити людей від крадійства.

– Хто має бути покараний?

Віктор Андрюсович. Він мав би відзвітувати за дев’ятирічну каденцію. Адже в Івано-Франківську мало що зроблено. А те, що половина працівників виконкомівського апарату пішли в депутати від його партії, – неправильно. Якщо ти служив державі, то ти не повинен йти у депутати. Він мав би піти гідно з посади, але цього не сталося.

– Чому цього року в Івано-Франківську не святкували річницю Майдану?

Особисто в мене не було потягу до цього. Публічні заходи, які були того року, – це совкова система, це неправильно. Можна зустрітися з людьми, з якими ти там був, проаналізувати. А публічні заходи здебільшого організовують люди, які або зрадили цінності Майдану, прийшли до влади і нічого не зробили, або роблять кар’єру на Майдані.

Ми будемо робити пам’ятний знак та виставку, яка присвячена війні. Щоб люди розуміли, що Майдан – це тільки перший крок боротьби. А зараз є війна, і це не менш важливо.

– Як думаєш, люди готові до наступної революції? Питаю, бо зараз часто про це говорять.

Ні, не готові. Революції не повторюються. Зараз люди не готові боротися за цінності Майдану. Всі забули про Європейський Союз, який останнім часом добре кидає Україну. Наступна революція може бути тоді, коли люди будуть страшно бідні і голодні. Думаю, що можуть вийти за хліб. Тому що все більше і частіше люди собі в чомусь відмовляють. Маю на увазі тих, які живуть чесно.

Тетяна СОБОЛИК