Мій син та я сприймаємо зиму абсолютно по-різному. Я сумую за кучугурами снігу з мого дитинства, за тим відчуттям, коли ти залишаєш в снігу глибокі сліди, за нашестями сніжинок, які, здається, приходять у твоє місто ледь не назавжди, за засніженими вечорами, якими тато вчив мене кататися на ковзанах. Для мого сина сніг – це додатковий атрибут, який може бути, а може й не бути. Сніг – це класно, але можна й без нього. Наявність взимку снігу для нього не важлива, оскільки він, той кучугуристий сніг, не є яскравим маркером його дитинства та спогадів. Так, у дитинстві він йому тішився, як і кожна дитина, та згодом прийшло дорослішання, і сніговий фанатизм зник. Не думаю, що мій син із сумом розповідатиме своїм дітям про те, як то було колись гарно взимку, коли був сніг. Бо сніг не був статичною ознакою його зими та дитинства.

            Пригадую, як спитала нігерійців, яких вчила української мови, що їх найбільше вразило в Україні – відповіли, що сніг, бо він такий легкий та несподіваний. Справжнє диво, якого вони до цього часу не бачили. Коли вони повернуться додому, мабуть, згадуватимуть цей український сніг. Чи тужитимуть за ним? Не знаю.

            Чому ж ми так тужимо за снігом? І чи справді за снігом, а не за чимось іншим? Чому ми до нього прив’язані, немов невидимою пуповиною? Чому не хочемо відпускати спогади про нього?

            Вочевидь, що раніше Різдво без снігу було би чимось неправдиво-фантастичним. Він був такою ж частиною Святвечора, як кутя, дідух, колядки. Тепер святкуємо вже не перше Різдво без цього першого атрибута, незалежно, чи з 24-го на 25-те, чи з 6-го на 7-ме, але вперто примальовуємо сніг на своїх світлинах у соцмережах. Зі снігом легше вірити в зимові казки дитинства, у диво, сніг гарно виходить на інстаграмних фото. Зі снігом усе легше. Тішитися сніжинкам чи нарікати на комунальні служби, які той сніг не можуть по-людськи прибрати. Під снігом ми звикли уявно ховати наші жалі і таємниці, розчарування та поразки. В осіннє листя їх так не заховаєш, як під снігову ковдру. Хоча, може, тепер варто пошукати інше місце для сховку?

            І ми вперто, не всі, звісно, хочемо снігу. Хай там що і хай там як. Бо колись із ним було добре. Мені здається, що так іноді стається і з нашим минулим. Ми затято за нього тримаємося і хочемо повернути, хочемо, щоб воно з нами сталося знову, як сніг з дитинства. Знаємо, що не можна, але хочемо і ховаємося в те «хочемо», немов під теплу ковдру взимку. Поразки та невдачі спираємо на те, що, мовляв, не ті зараз часи, от раніше – так, такого би не трапилося. А тепер усе не те. Навіть сніг не такий. Тому й не виходить нічого. От якби раніше, тоді… Є речі, які ми вперто не хочемо приймати, як-от відсутність снігу на Різдво, сподіваючись, що раптом… А «раптом» не приходить, бо є те, що не підвладне нам. Усе, що залишається – приймати речі такими, які вони є, особливо ті, які ти не можеш змінити. Ну, не можеш ти примусити сніг іти! Його відсутність десь та якось вчить нас цьому: щось лишати у спогадах, за щось не триматися, з чимось змиритися…

            А потім піде сніг – несподіваний і такий, немов з дитинства, ти шукатимеш на сніжинках відбитки своїх дитячих мрій і знаходитимеш, адже якщо щось дуже хочеться знайти, то воно неодмінно знайдеться…