Режисер: Гас Ван Сент

У ролях: Хоакін Фенікс, Джона Хілл, Руні Мара

Джон Келлахан (Хоакін Фенікс) – нероба і алкоголік середини 1970-х років. У звичайний будній день, добре не протверезівши, герой починає нову алкоодісею зі своїм другом Декстером (Джек Блек). Маневруючи між місцями, де можна добряче випити, вони потрапляють у страшну аварію, коли на швидкості в 140 км/год водій в’їжджає у стовп з автостради. Декстер відбувається кількома синцями, а Джон отримує серйозне пошкодження хребців і параліч нижче грудей. Прийти до тями після ДТП і звикнути до особливостей нового життя Джону допомагає масажистка зі Швеції на ім’я Ану (Руні Мара), в яку герой закохується з першого погляду. Алкоголізм Джон намагається вилікувати за програмою «12 кроків» у групі багатого і хворого на СНІД хіпі на ім’я Донна (Джонна Хілл). Довгий процес прийняття себе після аварії починає давати свої плоди, коли герой виявляє талант малювати дотепні і часто образливі карикатури на американське суспільство.

Хоакін Фенікс продовжує видавати одну приголомшливу роль за другою. Його вміння повністю розмиватися в образі прекрасно спрацювало в жанрі байопіку. Здається, після виходу на пенсію Деніела Дей-Льюїса Хоакін став одним з головних претендентів на звання головного актора сучасності. Звичайно, Фенікс традиційно хороший, але окремо хочеться відзначити Джека Блека у ролі Декстера. Ближче до фіналу, коли картина перетворюється на епізод серіалу «Мене звати Ерл», його вихід стає головним сюрпризом фільму. Актор чіпляється за лічені хвилини екранного часу і створює трагікомічний образ, якому чи не вперше за фільм віриш і співпереживаєш. Таких дифірамбів не заспіваєш акторським роботам Джона Хілла і Руні Мара. Роль карикатурного гея, обов’язково хворого на СНІД, більше нагадує спробу вибити Хіллу кілька номінацій у майбутньому сезоні нагород. Руні Мара пощастило куди менше: її Ана – банальний для таких фільмів любовний інтерес героя, тільки з дурнуватою перукою і дивним шведським акцентом.

Губить фільм все ж не гра акторів, а сюжетні перевантаження і композиційна плутанина. Зовсім незрозуміло, навіщо Ван Сенту потрібно було розбавляти картину нелінійним наративом: зрозуміти, що відбувається на екрані в перші півгодини фільму, – справжній подвиг. Моменти з життя Келлахан проносяться один за одним. І якщо епізоди до та після аварії можна розрізняти за очевидними ознаками, то все, що йде після ДТП, доводиться самому вбудовувати в таймлайн, керуючись розміром другого підборіддя героя. Нелінійність створює дисонанс, через який фільм здається якимось збірником не зв’язаних між собою сцен, а кожен часовий стрибок викликає різке падіння інтересу до повної історії героя.

Знайти себе і стати на ноги картині вдається в останній третині, коли заплутані переміщення в часі практично закінчуються, а кіно перетворюється на гімн життю. Історія Келлахана починає щосили грати яскравими барвами, щоб глядач зміг зрозуміти важливий меседж: навіть зломлена життям і внутрішніми проблемами людина може почати свій шлях до величі, коли навчиться пробачати, жити зі своїми демонами і знайде своє призначення. Здавалося б, це і так зрозуміло, але фільм Ван Сента відзначається щирим життєствердним зарядом мотивації, який обов’язково оцінить кожен, хто боїться опустити руки і здатися.

ФЕЛІНСЬКИЙ