Багато з них вже не мають ні дітей, ні дому, ні здоров’я. Кажуть, тепер мусять вчитися жити одним днем. На Калущині «Карітас» облаштував прихисток для літніх людей з усієї України, чиє життя понищила війна, пише Галицький кореспондент.

Як діти

Вони – як діти: потребують уваги, доброго слова і бодай трохи обіймів. Адміністраторів називають «моя доця» і дуже хочуть ділитися, як минув день, що болить чи вже не болить, що побачили в телевізорі чи прочитали в книзі, з ким говорили по телефону і як то все буде, коли закінчиться війна. А настрій зазвичай залежить від ситуації на фронті: чим сильніші обстріли, тим вони похмуріші. 

Першими прихисток прийняв людей з Новогородівки Донецької області. Заклад працює трохи більше пів року. Проєкт наразі фінансує «Карітас» Австрії.

Прихисток облаштували у приміщенні колишньої войнилівської лікарні. Розрахований на 40 людей віком від 60 років. Одна з умов проживання – їхня пенсія не має перевищувати 9440 грн.

Перебувати можна до пів року. Хоча, якщо людина геть не матиме куди подітися, її не виганятимуть одразу по закінченні цього терміну. В більшості випадків підопічні знаходять якийсь вихід: або вертаються додому, якщо обстріли припинилися, або їдуть до дітей, які вже бодай трохи обжилися на новому місці – бо ж так само втікали від війни. Декотрі від самого відкриття досі мешкають у прихистку – бо ні дітей, ні дому, ні здоров’я.

Прибули в запущеному стані

Зараз тут перебувають 37 жителів. Переважно старші 75 років, з Донецької, Харківської та Херсонської областей. Багато з них – маломобільні, прибули сюди в запущеному стані: і фізично, і морально.

«Майже два роки без нормального медичного супроводу, під постійними обстрілами – все це далося взнаки, – каже координаторка проєкту Іванна Дмитрук. – У багатьох діагностували новоутворення».

Після заселення найперше людині допомагають укласти декларацію з сімейним лікарем, пройти первинні обстеження, здати основні клінічні аналізи. У разі потреби скеровують на консультації до вузьких спеціалістів – невропатолога, травматолога, хірурга, онколога, окуліста, сурдолога тощо.

Цілодобово в закладі працює адміністратор, який наглядає за порядком і чистотою. Мешканці без інвалідності і якщо чуються в силі, самі прибирають власні кімнати. Мешкають по двоє-троє.

Проживання і харчування в прихистку повністю безкоштовне для підопічних. Засоби гігієни видають щотижня. Харчування – чотириразове. До речі, меню – збалансоване, спеціально для людей літнього віку, розробляв сертифікований нутриціолог.

На момент репортажу тут саме обідали: гороховий суп і булгур з тешеною курячою печінкою. На підвечірок була запланована сирна запіканка, а вечерятимуть голубцями з ововчевим салатом. До речі, багато підопічних саме в прихистку вперше в житті скушутували банош.

Час від часу для мешканців притулку влаштовують дозвілля: похід у театр, музей, вечір української пісні, екскурсії, творчі майстер-класи тощо. Майже всі підопічні найперше згадують святкування Різдва – з українськими традиціями, колядками. Найдужче підспівували люди з Херсонщини. Більшість були вражені – ніколи такого не бачили.

Раз на тиждень у притулок навідуються духівник і психолог.

«Багато хто саме в прихистку почав молитися українською мовою, – розповідає координаторка. – Пам’ятаю, вони дуже дивувалися під час екскурсії в Гошівському монастирі: вільний доступ до святині, священник, до якого кожен може підійти, побалакати про все на світі, пожартувати. А ще були вражені, коли побачили урочистості першого причастя в дітей, казали, в них такого нема».

Загалом люди пережили безліч внутрішніх перемін у притулку. Наприклад, екскурсія до меморіального комплексу Степана Бандери так само дуже вплинула на підопічних – кожного зачепило щось своє. Ділилися, що геть по-іншому побачили фрагменти української історії. А один чоловік після тієї екскурсії перечитав всю поезію Василя Стуса.

«Доця, мені треба додому»

Пані Катерина Пилипишина з Донеччини приїхала до прихистку вже вдруге. Першого разу дуже тужила за домом. Не витримала – вернулася. А там якраз знову почалися сильні обстріли. Людей полишалося мало. Нема кому допомогти навіть дрова нарубати. Та й тепер допомога коло хати там на вагу золота, тому й вартість її зросла удвічі. Якщо раніше вугілля могли наносити, наприклад, за 200 грн, то зараз – вже за 400 грн. На додачу до всього жінка ще й ногу заламала. Тому попросилася назад до прикарпатського прихистку. Що зараз з хатою – не знає і запитати нема в кого.

«Часто згадую свій город, – усміхається її колежанка по кімнаті 88-річна Олександра Бєлікова, теж з Донеччини. – Картопелька в мене там росла, трохи огірочків, помідори, кабачки – всього потрохи. А смачне яке. І виноград у мене є, а може вже нема. Виноград хоче догляду і любові. Хто ж його там буде любити зараз?».

З кімнати пані Катерини і Олександри видно галявину. Жінки кажуть, ніколи в житті не бачили, аби все навколо так буяло зеленню, як на Франківщині.

Часом, коли стає геть тужливо на душі, пані Олександра йде на місцевий цвинтар і уявляє ніби це вона на Донеччині провідує могили своїх рідних.

76-річна Катерина Кописова з Херсонщини у прихистку опинилася на Різдво. Вона – професійна плавчиня. Дім затопило, коли підірвали Каховську ГЕС. Сама хата стоїть, але без даху, нема ні води, ні газу. Жінка багато пережила за останні роки: окупація, внук рік відсидів «на підвалі».

«Його забрали з хати босим і в самих трусах, то був кінець осені, – зі слізьми згадує пані Катерина. – Якби не його сусід по камері, який поділився одягом… Додому вернувся худющим і мовчазним».

Жінка каже, що дуже подобається на Франківщині: місцеві люди, традиції, природа.

«Можливо, залишуся тут вже до кінця своїх днів», – додає вона.

Колишній шахтар пан Микола з Курахового хоч і має поважний вік, але не може всидіти без роботи. Все життя звик багато працювати. Ще жодного дня не було, аби бодай щось не допоміг у прихистку: погодувати собак надворі, винести сміття, увечері перевірити, чи всі двері-вікна замкнені…

«Справжній газда, – усміхається Іванна Дмитрук. – Його дому, який збудував своїми руками, більше немає, але наш дядько Микола постійно на позитиві. Дуже хоче почуватися потрібним. Вміє бути щиро вдячним, і це дуже цінно».

Координаторка також пригадує старенького чоловіка з Херсонщини, який так сумував за своєю хатою, що аж захворів: «Доця, мені треба додому, треба часник посадити». У прихистку пояснювали, що там постійні обстріли – жити неможливо, а садити і поготів. Але чоловік ніби не чув: «Я пережив ту війну – Бог вберіг, і цю – зможу. А якщо не зможу, то так мені судилося». І він таки поїхав з притулку, щоправда, до дітей у Херсон. 

За весь час існування прихистка координаторку чи не найдужче вразило, коли один із підопічних помер просто у закладі. Фельдшер з Харківщини, приїхав з дружиною. Захворів, мав складні проблеми з простатою, почали відмовляти нирки. Лікування не помагало. Поховали на калуському цвинтарі – в його рідний край не було можливості доправити тіло через обстріли. Ховали всім прихистком.

63-річний Сергій Орлов з Олешок, що на Херсонщині, каже, тутешня літня спека – геть не спека для нього. На Франківщині відчутно прохолодніше, але звикати до місцевого клімату навіть не намагається, бо однозначно вернеться додому – як тільки росіян виженуть. Навіть, якщо дім вщент знищений. Тим паче пан Сергій ще має незавершену важливу справу – поставити на маминій могилі пам’ятник.

«Знаєте як починається кожен мій день? – усміхається чоловік. – Заходжу в інтернет, аби глянути, чи не звільнили ще мої Олешки. І одного дня я цього дочекаюся».

Наталя МОСТОВА