Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. У мене не було заплановано ніяких особливих подій чи справ. За вікном стояла напрочуд приємна, як для цієї пори року, погода. У печі горіла ватра, а я гралася із донечкою, яка щось кумедно розповідала своєю дитячою мовою. Але раптом нашу ідилію зруйнував незрозумілий гуркіт за вікном, та оскільки він не був сильним, то я відбулася лише легким переляком від несподіванки.

Повернувшись до звичних справ, незабаром вклала дитину на обід спати. Та тільки-но я відійшла від її ліжечка, як пролунав такий вибух, що аж загримотіли шибки вікон. У мене похололо на серці. Той страх, який я відчула в ту мить, запам’ятаю надовго. За себе не злякалася: могла думати лише про дочку – маленьке беззахисне янголятко поруч.

Що то було – чийсь невдалий жарт чи, можливо, якісь тренування, з’ясувати не вдалося. Але це і не так важливо, бо для мене цей випадок став цінним уроком. Такі речі змушують черговий раз замислитися над тим, як страждають люди на сході України і взагалі всі ті, хто перебуває у зоні бойових дій. Дорогі мої, це жахливо. Яке серце в змозі витримати постійну напругу та страх за близьких? Адже йдеться не про один випадковий вибух, а про десятки, а то й сотні лише за добу! І вони несуть за собою реальну небезпеку – руйнування, травми, смерть. Тисячі скалічених доль, десятки, сотні тисяч зранених від болю сердець.

І не дивно, що першим, що спадає на думку, є втеча. А нам інколи не вистачає навіть милосердя, щоб просто підтримати тих, хто, взявши лише найнеобхідніше, подався світ за очі, щоб захистити своїх близьких. Не з доброї, ой не з доброї долі переїжджають! Не цього вони прагнули, відкладаючи кожну гривню на облаштування свого затишку у квартирі чи будинку. Як гірко було їм залишати працю свого життя на поталу мародерам і ворожим снарядам. Важко навіть собі це уявити, не те що пережити. Та попри все, вони знаходили сили і починали спочатку на новому місці, зі щирою надією на повернення.

Але коли настане цей день, не знає ніхто. Навіть після припинення воєнних дій не буде куди приїхати, адже потрібен час на відбудову. Та навіть це вже дрібниці, порівняно з вибухами снарядів, які ще довго лунатимуть у пам’яті очевидців. Не один раз ще доведеться їм здригнутися уві сні чи просто від випадкового гуркоту надворі.

Жаль та співчуття до цих людей переповнюють серце. А коли подумаю про інші сценарії, то стає ще важче. Адже не всі виїхали із зони конфлікту – є ті, хто живе у цьому страху щодня, і таких багато. Добре, якщо пощастить отримати підтримку від волонтерів, а якщо ні, то доводиться самотужки боротися за виживання і молитися, щоб черговий снаряд не влучив у оселю, бо якщо і це відберуть, то хоч з торбиною по світу іди.

А наші захисники, наші герої… Вони стоять перед обличчям ворога і першими приймають на себе удар. Як ніхто інший, знають, як закладає вуха від вибухів та як ще довго їхній відгомін лунає у голові. І це ще вважається «кращим випадком», бо можна і поранення отримати і… «двохсотим» стати.

Так і живемо, вже скоро четвертий рік, поділившись на дві категорії: тих, хто бачив війну на власні очі, пропустивши через себе увесь страх і біль, та тих, хто не бачив. Екран телевізора не спроможний передати усіх тих емоцій, тому усе, що там відбувається, може здатися нам далеким і не таким жахливим, як насправді. Натомість, як сказав головний герой відомого роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром», війна – це не тріумфальний хід, а страждання і бруд.

                       Наталія ІВАНКІВ