В івано-франківському Центрі сучасного мистецтва (ЦСМ) чергова виставка одного з найважливіших художників «Станіславського феномена» (місцевого культурного явища 90-х), редактора альманаху про сучасне мистецтво «Кінець кінцем» та головного художника театру ляльок Ростислава Котерліна «?анидюЛ» завершилася презентацією «Книги натяків».

Дослідник і аналітик мистецьких процесів виступає з власними висновками щодо перспектив розвитку сучасного мистецтва в Україні та Івано-Франківську. Рафінована інтровертна метафізика його концептуального проекту відслідковує алюзії і страхи «людини часової» перед Хроносом і Танатосом, які вона механічно маскує нестримним потягом до опредмечування простору і перегонами з тим, що є фікцією, бо не існує за межами нашої свідомості.

Ростислав Котерлін з Анатолієм Звіжинським, директором ЦСМ, свого часу втілили декілька проектів. Зокрема, «2000 рік вже настав» (1997), «Global money» (2008). Тому подальша їхня співпраця в ЦСМ – не тільки логічне, а й закономірне явище.

«Галицький кореспондент» поговорив з митцями.

– Франківськ мистецький – досить ієрархічне явище, як на мене. Ви аналізуєте ту ситуацію в журналі «Кінець кінцем» досить глибоко. Як би ви прокоментували таке твердження?

Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ: Мову можна вести не про ієрархію, бо це передбачає підпорядкованість когось чомусь, а про різноманітні «гуртки за інтересами». Хтось треться в Спілці художників, хтось біля ЦСМ, хтось вважає себе успішним фотографом і сам ходить по корпоративах, ще одні просяться в музей, а інші – в «Бастіон». Але інтереси одних з іншими не перетинаються.

– Ок, давайте не про ієрархію, а про гуртки за інтересами. Чому, на вашу думку, існує певна відчуженість між поколіннями митців?

А.З.: Рівень інтелекту невідповідний, молодь лінується читати книжки, а особливо цікавитися тим, що перед ними було. Буквально вчора один юнак, який малює і цікавиться подібними подіями в місті, їздить Україною та за її межі, раптом перепитав, а хто такий Заливаха. Пояснили, а він і не дуже зацікавився, хоч Заливаха також монументалкою займався, вельми успішно та продуктивно.

Молодь, не маючи базових знань, по-новому винаходить ровер. Інколи кумедно за цим спостерігати, бо могли хоча б поцікавитися і отримати коротку інформацію. Не потребують, тому рано чи пізно наступлять на ті ж граблі, які пройдені іншими. А могли б оминути… Інтернет, мабуть, породжує самовпевненість і зарозумілість. Або недовіру до інших.

– А що робить для цього, скажімо, Центр сучасного мистецтва, який мав би бути саме тим центром, що притягує всіх? Натомість, наприклад, на презентації книги Котерліна, яка мала б привернути увагу хоча б покоління ровесників, було менше 20-ти осіб. Здавалось би, перша книга, написав її не прозаїк, а художник, редактор нашумілого мистецького журналу і т.д. Я не впевнений, що в теперішньої молоді аж такий невідповідний рівень інтелекту, може, є ще якісь причини?

А.З.: Мабуть, нездала реклама події, або час невдало обраний, або це реальна кількість зацікавлених. Не знаю, як тепер у Франеку з літпрезентаціями в інших місцях, чи переповнені зали. Зрештою, презентувався інтелектуальний продукт, аудиторія в якого специфічна, але точно не масова. Хоч погоджуюся, будь-яку подію можна розкрутити і продати широко. Потрібні ресурси. ЦСМ ними поки що не володіє. За три роки існування не доробилися ні до комп’ютера, ні до проектора, ні до іншої техніки, яка б урізноманітила посиденьки. Хоча виграли цього року міський грант на придбання оргтехніки, але поки переформатовують управління в департамент, справа з закупівлею затягується.

Тут важливою є тяглість процесу, а не вдалість чи провальність якоїсь акції. Продовження і перехід з одного в інше породжують сталий інтерес, тому рано чи пізно кількість зацікавлених зросте однозначно. А щодо «гуртків за інтересами», власне, ЦСМ має втілені проекти і в Художньому музеї, і в Спілці, і в Краєзнавчому, і в «Бастіоні» та інших локаціях. Важко, але виникає хоч якесь порозуміння, або ні. Зрештою, з’ява у місті таких «чужих» ініціатив, як «Карпатський простір» чи «Гогольфест», десь також пов’язана з цією діяльністю.

Ростислав КОТЕРЛІН: Презентація була логічним завершенням виставкового проекту про людину. Точніше, книжка задумана як об’єкт для персональної виставки в «Я галерея» Павла Гудімова у Києві цього року. Кількість присутніх була комфортною, а атмосфера – вельми домашньою. Головне, що дотепер після презентації приходять в ЦСМ і запитують про книжку. Доведеться в місцеві книгарні рознести трохи для розповсюдження.

– Ростиславе, а твоя «Книга натяків» – це натяки насамперед кому? Вона досить саркастична, як на мене. Анатолію, ви з Ростиславом – давні друзі і творчі партнери, якісь натяки в свій бік ти побачив?

А.З.: Кумедно реагувати персонально на універсальну річ. Можна, звичайно, все до себе приміряти, але життя значно універсальніше, ніж цитати з нього.

Р.К.: Книга має іронію, сарказм, гротеск, і натяки в ній є для кожного.

– Книга виглядає як певний маніфест, з одного боку, з іншого – це дійсно художній об’єкт. Принаймні таке відчуття було в мене, коли її читав. Оця холодна відстороненість, глибоко захована емоційність – це ознаки характеру автора чи свідомо вибраний формат подачі? Чому так малогуманно?

 

Р.К.: Це свідомо обраний формат подачі, інспірований глибоко прихованою емоційністю автора. Гуманізм сьогодні – не в тренді. Насправді, «малогуманність» є тлом, на фоні якого можна відчитати протилежне.

– Не було думки дати книгу на письмову рецензію комусь з франківських літературних класиків, членів Спілки письменників? Продовжити проект в часі, так би мовити, протягнути місток між поколіннями, поглядами. Дискусія нецікава?

Р.К.: Назви такого класика з рецензій?

– Думаю, багато хто має посвідчення Спілки письменників. Наприклад, у Франківську живе відомий літкритик Євген Баран.

А.З.: На сторінках «Перевалу»? На рецензію давати – самому собі не вірити. Ти таке практикуєш у своїх постах на FB? Перепитуєш у баранів?

Р.К.: Щодо книжки, достатньо було усної оцінки літературного редактора Ярослава Довгана.

– Хм, а як же перець провокації, який розбурхає болітце мистецького світу Франика? Питання до обох: для чого ви все це це робите? Чого очікуєте?

Р.К.: Роблю для себе і нічого не очікую.

А.З.: Перці провокації стали вже не такими прямолінійними, відверто пекучими, гострими. Тепер все працює непомітно одразу. Тероризм стає більш лагідним. Результат приходить безболісно, невідчутно, тому він дієвіший, довговічніший. Молодь нехай бажає вже, тут і одразу. Прихід має бути смачним. Тактики зазнали змін, а цілі – ті ж самі, що й 20-30 років тому. Справу ж не полишили, але діємо згідно з обставинами. Результату від книжки очікуємо наступного року, після рецензій зі столиці. Звідти видніше і повчальніше для інших.

– Кого би ви як експерти з лагідного тероризму назвали «лагідними терористами» теперішніх часів у Франківську?

А.З.: Усіх, хто займається сучасним мистецтвом, і всіх, хто його толерує. І Григорян, і Буяк, і Іm-lokal, і Ореста Крок, і Ярема Стецик. А ще політики, обивателі й поліція.

– А управління культури, скажімо? Чи місцеве телебачення? Номінуйте!

А.З.: В першу чергу, сама назва «управління» означає, що у них все в руках, від них все залежить. Інша річ, що мистецтво не поспішає ставати культурою, уникає покровительства, батьківського патронату та всеосяжної любові управителів.

– Незабаром у Франківську має відбутися фестиваль «Porto Franko Гогольфест», чого ви очікуєте від цієї події?

А.З.: Балагану, вінегрету, інформаційного шуму й безладу. А ще – самопіару від організаторів і спонсорів.

Р.К.: Це буде так, що Николай буде на фесті, а Іван – в порту…

– Що з журналом «Кінець кінцем»? Чи варто чекати наступного номера?

А.З.: Чекати варто. Бажано передплатити заздалегідь.

– «Станіславський феномен» живий?

Р.К.: Чи живий «Станіславський феномен»? Кінець кінцем…

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ