“Згодом перебазувалися ближче до Слов’янська”, – пригадує хлопець. – Штурмували гору Карачун, закріпилися на ній і продовжували виконувати бойові завдання, звільняючи села від окупантів та вибиваючи сепаратистів. Так звільнили Слов’янськ”.

Сильними емоційними переживаннями запам’ятався бійцю перший обстріл під горою Карачун. У той момент він зрозумів, що всі дрібниці повсякденного життя не мають абсолютно ніякого значення. Все стерлось. “Я зрозумів, що я хочу жити, я зрозумів настільки сильно хочу жити. Стояв біля БТРа і почув свист міни. До сховища бігти вже було пізно, ми залізли під БТР. Міни лягали щоразу ближче, а тривога наростала. Коли ти щось робиш, то керуєш процесом. А тут просто лежиш, чекаєш і ніяк не можеш вплинути на ситуацію”, – згадує Євген.

Їздив Цимбалістий на кілька днів додому, та цивільне життя вже було якимось дивним. Радів, що може обіймати рідних, але хотів назад – до своїх побратимів, з якими ночував в окопах. Службу продовжив у 8-му окремому полку спеціального призначення на посаді розвідника-кулеметника розвідувальної групи спеціального призначення. Базувалися хлопці у Старобільську, але були там дуже рідко. 10-12 днів вони виконували бойові завдання в автономному режимі, поверталися на базу, два дні відпочивали, отримували новий наказ і знову йшли в поля. І це все – практично під носом у ворога, у секторі “А” – Артемівськ, Лисичанськ, Дебальцеве…

Після демобілізації жити звичайним життям Євген Цимбалістий вже не міг. Зрозумів, що прокидатися, йти на роботу та повертатися назад – це не для нього.

“Зважаючи на те, що мій бойовий досвід міг бути б корисним для поліції, вирішив подати заявку і пройшов відбір. Тепер я переконався – серйозні зміни не робляться швидко. Змін вже і зараз не буде, але не треба передчасно розчаровуватись і опускати руки. Я, найперше, змінив себе – отже, це може зробити кожен”, – вважає патрульний поліцейський.

Читайте також: Присяга ліцеїстів, парад та військова техніка: у Франківську почали святкувати День захисника