Минуле театральне життя Городенківщини – це історія любові до рідного слова. А водночас і потужна протидія тогочасним полонізаційним режимам. Адже в часи пацифікації, німецької окупації і зрештою радянської системи створення драматичних гуртків було наче школою патріотичного виховання, – пише «Галицький кореспондент».

Додому вертатися заборонили

Що цікаво, аматорські театральні гуртки створювалися чи не в кожному селі Городенківщини. А для цього потрібно було лише кілька ентузіастів. У Слобідці таким був колишній голова сільради Микола Микитюк. Він дуже рано осиротів, а крім нього в сім’ї було ще три брати й сестра. Щоб вижити, в дев’ятирічному віці пішов до Городенки служити в пана. Той помітив артистичні здібності талановитого хлопця і через деякий час віддав його на навчання до Львова.

До рідної Слобідки Микола повернувся у 18-му віці. Купив поле, одружився й почав господарювати. Паралельно заснував у селі драматичний гурток. Микола Микитюк наскільки був натхненним у своїй справі, що не втомлювався навчати неграмотних людей запам’ятовувати тексти на різні ролі. Одного разу коли найняв людей сапати поле, підслухав витончений спів жінки. Вона була дуже бідною і в селі чомусь її зневажали. Та Микола Микитюк без вагань запросив її до свого драматичного гуртка, де переважно ставив вистави на твори Т. Шевченка.

З часом Микола Микитюк став головою сільради. Оскільки був національно свідомою людиною, завше попереджав людей про облави енкаведистів. Та одного разу, на жаль, сам з товаришем потрапив у полон. Їх обох відправили спершу в Донецьку область, а відтак етапували до Сибіру. Був випадок, коли їх вели на роботу, а навпроти йшла колона жінок, серед яких Михайло Микитюк впізнав свою родичку Варвару (була зв’язковою УПА на псевдо «Чорнява). Він крикнув їй «Слава Україні!», вона відповіла «Героям слава!». Ті, що його вели, були трохи людяні, а ті, що жінку, почали її нещадно бити. Тут легко можна провести аналогію із сьогоденням, коли за вигук «Слава Україні!» московська орда розстрілює.

 Додому Миколі Микитюку повертатися заборонили. Оселився у Ворошиловграді. Хотів сім’ю до себе забрати, але дружина не захотіла покидати Слобідку й  молодою, у 32 роки, померла від хвороби серця. Сиротами залишилися четверо дітей.

 Завідувач місцевої бібліотеки Оксана Стецик, яка і розповіла цю історію, й досі зберігає усі листи чоловікового дідуся Миколи Микитюка. Говорить, коли на душі зовсім важко, адже чоловік і син нині захищають рідну землю від московитів, завше їх перечитує. А ще розповіла про цікавий сон, який їй наснився багато років тому. «Коли завагітніла четвертою дитиною, трохи розгубилася. І тут мені приснився Микола Микитюк, який впевнено сказав, щоб я нічого не боялася, адже народжу героя. І так, маю трьох прекрасних донечок і сина Михайла, який добровольцем з 2014 року захищає українські кордони».

У Чортовці швець організував хор

У Чортівці ентузіастом створення драматичного гуртка був Михайло Прокопів. Про нього «Галицькому кореспонденту» розповіла його донька Людмила Калин, яка і сама разом з батьком частенька брала участь у виставах.

У 40-их рр. Михайла Прокопіва вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після повернення до рідного села активно зайнявся культурно-просвітницькою діяльністю. Працював у місцевій бібліотеці і був здібним шевцем. Паралельно організував хор, драматичний гурток, грав на багатьох музичних інструментах. У всьому був самоуком. Репертуар вистав був різноманітний: «Циганка Аза», «Пошилися у дурні», «Наталка-Полтавка», «Про що тирса шелестіла», «Фараони». З ними актори-аматори їздили чи не по всьому колишньому району. Запрошували й до Івано-Франківська (колишнього Станіславова). Декорації і сценічні костюми Михайло Прокопів також шив і робив власноруч. Настільки був ідейником у пропагуванні драматичного гуртка в рідному Чортівці.

Не згасло театральне життя в селі й нині. У великодній час у храмі Пресвятої Трійці місцеві мешканці об’єдналися і поставили у вишуканому вбранні театралізовану Хресну дорогу. Це свідчить, що театральний дух Чортівця продовжує жити.

 У Чернятині автор міг грати водночас дві ролі, у тому числі жіночу

Чернятин – одне з небагатьох сіл городенківської громади, де театральне життя активно розвивається і донині. Аматорський драматичний гурток діяв у селі десь до 60-их рр., відтак на деякий період припинив свою діяльність. Зі здобуттям Незалежності цей вид мистецтва в Чернятині почала потрохи відроджувати мешканка села Марія Сорока, нині – завідувач відділом краєзнавства та народознавства Городенківської міської бібліотеки. «До цього мене підштовхнув мій батько, сказавши: «Ти молода, село велике, є з ким творити – збирай і працюй, я допоможу!», – розповідає Марія Сорока.  

До слова, батько пані Марії Юрій Боднарчук сам був прекрасним актором. Бувало, що одночасно грав дві ролі в одній виставі, а часом, завдяки дзвінкоголосому тенору, навіть жіночі ролі. Його неодноразово запрошували до Івано-Франківського національного ансамблю пісні й танцю «Гуцулія», до Поліського академічного ансамблю пісні й танцю «Льонок», але Юрій Боднарчук на користь родини завше відмовлявся.

Отож завдяки зусиллям Марії Сороки в Чернятині з’явився аматорський театр «Перевесло», який у 2007 році отримав звання «народного». «Спершу ставили невеликі вистави-одноактівки, інсценізації літературних творів, а з часом дійшли й до повнометражних п’єс. За 20 років творчої праці було поставлено більше 20 вистав, переважно українських класиків. Для молоді силами учасників театру організовуємо міні-сценки, приурочені до різних подій: новорічно-різдвяних свят, Шевченківських днів, Дня Незалежності, Дня села тощо. Ось незабаром 28 травня у Будинку культури с. Чернятин очікується чергова вистава – «Ісус – Син Бога Живого», – розповіла Марія Сорока.

Городенківські актори ставили комедії, драми, оперетки

Що казати, сама Городенка була й залишається театральним містом. Сюди часто приїжджали різні театри, на сцені виступали відомі на той час актори, співаки й танцюристи. Репертуар був на досить високому рівні. Ставили комедії, драми, оперетки: «Ой не ходи, Грицю», «Безталанна, «За двома зайцями», «Мартин Боруля» та інші. «До театру ходили всі – і багаті й бідні, інтелігенція, міщани й селяни, старі й молоді. Актори на проби їздили не на крайслерах чи каділаках, а місили ногами тяжкий чорний покутський чорнозем в погоду чи негоду. Їхнього шляху не освічували неонові світла асфальтових доріг, а вогонь, що горів у їхніх серцях. Вогонь і любов до рідного слова, пісні, побуту…», – згадується в альманасі «Городенщина».

Сьогодні Городенка продовжує славне театральне минуле. Театр «Сучасник» при Палаці культури отримав у 2012 р. звання «народного». Головний його ідейник і режисер Роман Дронюк, уродженець села Острівець,  наразі служить у Збройних силах, тому театр дещо призупинив свою діяльність, але, за словами пана Романа, незабаром усе повернеться до свого звичного життя. Після Перемоги шанувальники театрального мистецтва обов’язково знову зберуться у родинній дружній атмосфері на чергову виставу.   

Юлія МАРЦІНІВ

Як ми повідомляли раніше, «Галицький кореспондент» розпочав своєрідне «полювання» на стародруки Городенківщини. Перший наш матеріал – Незвідана Городенківщина: одне з найдавніших Євангеліє зберігається у Чернелиці

Другий матеріал – Незвідана Городенківщина: Поточище – перше село в Україні, де постав пам’ятник Каменяреві – Івану Франку

Третій матеріал – Незвідана Городенківщина: перша приватна школа була відкрита в Рашкові

Четвертий матеріал – Незвідана Городенківщина: покутське коріння родини письменника Нестайка