– Вам би тільки у тих своїх телефонах сидіти. Тупієте і не бачите…

            Як гадаєте, хто і кому це сказав?

            Ця осудлива фраза була кинута мені, коли я сиділа на лавочці у парку і перевіряла на планшеті завдання студентів, які вони мені поскидали у Google class. Я так часто роблю: виходжу після домашніх дистанційних пар, сідаю на лавочці або з книжкою, або з черговою порцією надісланих есеїв, постерів і т.д. І цілком ймовірно, що цей пан своїм читанням моралі і звинуваченням у тупості відірвав мене від перевірки завдання, скажімо, його онуки.

            Про те, що ніхто не має права ось так вдиратися у твій простір, я промовчу. Ну, що ти з ними, невихованими, зробиш? Єдиний вихід – триматися від таких подалі.

            Звісно, я нічого не пояснювала і не коментувала. Я давно вже нікому нічого не пояснюю і не коментую, якщо мене не запитують прямо. Думка людей про мене на основі якихось візуально-зорових вражень – це лише думка цих людей, яку вони формують, виходячи не з того, що є насправді, а з того, з чого їм хочеться виходити, і особисто до мене вона ніякого стосунку не має.

            Тож я у відповідь просто стенула плечима і продовжила займатися своєю справою. А потім подумала: як же часто ми будуємо свої судження на основі хибних уявлень, на основі не того, що є насправді, а того, що ми помилково вважаємо істиною. Але ж тіні від речей ще не є самими речами.

Пригадуєте випадок із фото з одного із музеїв, де всі діти зосереджено сиділи у телефонах? І одразу стільки осуду та зойків про обмежене молоде покоління, яке, крім своїх телефонів, нічого не знає, про їхню крижану байдужість, яку не здатні розтопити навіть шедеври живопису, про батьків, яким начхати на виховання своїх дітей. Багато усього було написано і сказано. Але люди, які були колись хоч у якихось музеях, знають, що не буває такого, щоб уся екскурсійна група отак просто засіла перед картиною чи скульптурою у своїх гаджетах. Так, хтось сфотографує шедевр на телефон чи себе на його фоні, хтось і справді щось там шукатиме у телефоні, але щоб ось так одночасно і всі, то… Варіантів інтерпретації цього фото може бути кілька. І один із них – постановочне фото як спосіб привернення уваги до суспільних проблем сьогодення. Але вчителі добре знають, коли ось так всім класом чи групкою діти поринають у свої телефони, то це трапляється тоді, коли вони отримують завдання щось знайти в інтернеті. Тобто учні могли просто сидіти перед полотном у музеї і виконувати завдання вчителя: скажімо, прочитати біографію автора чи історію створення картини. Але ж ми так любимо робити висновки на основі своїх хибних уявлень. І не замислюємося, що іноді ці висновки можуть робити боляче чи принизити.

            Згадалася ще одна історія: якось інтернетівськими просторами почало гуляти фото старшого чоловіка у старій футболці, який купує чи то пару картоплин, чи цибулю. Якийсь добрий самаритянин виклав це фото зі словами: мовляв, подивіться, старша людина бідує, грошей стає тільки на ось це. Чи хотів він насправді допомогти цьому літньому чоловікові? Вочевидь, ні. Бо коли ми хочемо допомогти, то це якось інакше мало би бути: купити продукти, дати гроші, кинути клич у тому ж фейсбуці з проханням допомогти… Але ж ні. Зміст коментарів під тим фото, звісно ж, здебільшого компліментарний: мовляв, от який фотограф молодець, бо не байдужий і говорить про соціальні проблеми. Але… Нікому не спало на думку, що той чоловік міг просто варити зупу і раптом помітити, що закінчилася цибуля. Тож він вийшов у магазин у домашніх капцях та домашньому старому одязі суто за тією цибулею. Як гадаєте, дуже він зрадів, коли одного чудового дня побачив своє вірусне фото з кількома цибулинами? Чи думав той, хто хайпонув на цьому, про те, що його вчинок образив і принизив людську гідність? Ні, мабуть.

            Ми часто натрапляємо у публікаціях на життєві історії відомих політиків чи митців. Наскільки вони правдиві, якщо це не слова самих героїв? І чи насправді усе так відбувалося, як написано? Ні, напевно. Це лише думка автора публікації на основі його знань матеріалу, біографічних подробиць. Лише його власні судження та уявлення, а в житті могло бути – і, скоріше за все, було – зовсім інакше. Бо за тінями речей важко судити про самі речі, особливо, коли не маєш про них ніякого уявлення. Проте ми так смакуємо чужі історії, так про них говоримо, немовби самі були там і тримали свічки. 

            Світ набагато складнішій, ніж ми можемо уявити, у ньому не все і не завжди є таким, як нам здається. Ми робимо хибні висновки, даємо хибні оцінки. І одна річ, коли ми це робимо у себе вдома на кухні, а інша – коли виносимо у публічний простір. Для чого нам це? Показати свою проникливість і мудрість? Чому ми так вперто намагаємося впхатися в чуже, не дуже добре відоме нам життя, оцінювати його і робити якісь висновки? Що це дає нам? Окрім засвідчення бідності та жалюгідності власного життя, нічого. Бо ж це відомий факт: якщо у людини власне життя нудне та нецікаве, вона намагається пхатися у чуже. І добре, коли просто пхається, а не виносить на загал свої дурнуваті судження та оцінки. Як сказала Елеонора Рузвельт, великий розум обговорює ідеї, середній – події, а маленький – людей.

            Нам потрібно просто прийняти і змиритися з тим, що ніхто нічого ні про кого достеменно не знає, ніхто не може насправді пояснити чужі вчинки, не знаючи їхньої причини, що у житті часто не так, як нам здається чи ми собі надумуємо, тому – особливо, коли нас не питають – варто тримати свою думку при собі. Та й, зрештою, жити своїм життям так, щоб не лишалося часу на обговорювання життя інших – чи то членів королівських родин, чи то людей із сусідніх квартир.