У середині ХVIII століття споконвічні німецькі території були вже густо заселені. Коли до Габсбурзької монархії приєднали Галичину, цісар Йосиф ІІ всіляко заохочував співвітчизників до створення колоній на новонабутих землях.

Наприкінці ХVІІІ століття серед мешканців Станиславова уже значною була кількість австрійців. Вони працювали чиновниками в магістраті, старостві, вчителювали у школах, гімназіях. Австрійський уряд призначав державними службовцями німців або понімечених чехів. Якщо за цісаревої Марії-Терезії урядовою мовою була латинська, то за Йосифа II – німецька. Окрім неї, в давньому Станиславові розмовляли русько-українською, польською, вірменською. За статистикою 1887 року, німецькою мовою в місті розмовляло 6 998 осіб. На початку ХХ ст. тут було чотири школи: гімназія, німецька нормальна школа, німецька жіноча школа та єврейська нормальна школа.

Перша хвиля німецьких колоністів наповнила міста Галичини. Найбільше їх прибуло до Калуша, де вони заснували колонію під назвою Ной (Новий) Калуш (1784 р.). Наступного року там проживало 157 німецьких колоністів, а 1808-го – 170. Друга хвиля німецьких переселенців покотилась у села теперішнього Долинського і Калуського районів, а згодом на Коломийщину і Богородчанщину.

За кілька років у Галичину прибуло 2 827 родин – загалом 12 475 осіб. Для них було виділено 154 000 морґів землі та 2 575 560 золотих ринських. Водночас сюди прибувають урядовці, службовці промислово-господарських установ та організацій, працівники освіти та інші. Наприкінці ХІХ ст. в Галичині налічувалося 118 німецьких поселень, в яких проживали 228 тисяч осіб (3,5% від загальної кількості населення).

Німецькі поселення відрізнялися від українських своїм плануванням, виглядом і конструкцією будівель, а також широкою самоуправою. Їхні жителі розмовляли німецькою мовою, сповідували власну релігію. Колоністи залагоджували свої внутрішні справи на демократичний лад, обирали на зборах управу – «шульца» (так називали старосту, якого обирали німецькі сільські громади), учителя, в євангелістських громадах – пасторів (священників).

Більшість німецьких колоній – це лінійні однорядні села, забудовані з одного боку вулиці, та дворядні – забудовані вздовж вулиці з обох боків, іноді – хрестоподібні. В лінійних колоніях основою планування виступала головна вулиця, яка в межах поселення значно розширювалась, випрямлялась і виконувала функцію площі. На ній розташовували громадські колодязі, поблизу був будинок війта. Планувальну структуру центральної площі завершувала кірха (церква).

Німці нашого міста

У Станиславові перші німці з’явилися 1784 року. Тоді в місті поселилися дві родини німецьких ремісників. У 1785-му – осів німець-пекар. А вже наступного року тут проживало дев’ять німецьких родин: Міхеля Бернгарда, Антонія Гайвайса, Симона Гагера, Вензеля Гандзеля, Стефана Гросса, Блозея Кнаппа, Йогана Кнаппа, Йогана Швіля та Філіпа Цвіля. Це були прості люди, які займалися ремісництвом і сільським господарством. Переселенцям виділяли безплатно земельні ділянки, влаштовували податкові канікули та надавали відстрочку від призову до армії. Вони займали посади у старостві, магістраті, суді, пошті, податковій тощо. У 1819 році в Станиславові було 29 сімей німців, переважно католиків. У місті осідали й німці-протестанти, які 1806-го об’єдналися в окрему релігійну громаду.

Спершу німецькі колоністи поселилися на Майзлях. Досі цю територію називають німецькою колонією. Поселенці були добрими ремісниками, а одним з їхніх основних інструментів було долото (по-німецьки «майзель»), тож колонію називали Майзлі. Колоністи мали тут свою церкву, народну школу, гімназію, сиротинець, велике господарство та власну фабрику з виробництва агротехніки VIS (дотепер у нашому місті можна помітити кришки каналізаційних люків з написом VIS). Тут вчилися ремесла і працювали хлопці з німецьких сиротинців, працювало конструкторське бюро,  було адміністративне приміщення, а також ливарня, слюсарня, кузня.

У 1860‑х роках німці почали масово оселятися у Станиславові. Тоді будували колію «Львів – Чернівці» (1 вересня 1866-го перший потяг, вирушивши цим маршрутом, прибув у Станиславів), що зумовило приплив кваліфікованих робітників. Вони поселились компактно в районі, який окреслюють сучасні вулиці Бандери, Височана, Шухевичів та Незалежності.

Із прокладенням залізниці «Станиславів – Вороненка» та будівництвом залізничних майстерень наприкінці ХІХ ст. виникло нове поселення Княгинин-Колонія, що адміністративно підлягало Княгинину-Селу. Тут спочатку замешкали німці, які працювали на залізниці.

Наприкінці ХІХ ст. у Станиславові та Княгинині-Колонії мешкало близько 1 000 німців. Передовсім це були протестанти, але були серед них і католики.

Місія пастора Теодора Цеклера

У 1891 р. до Станиславова з Німеччини приїхав 23-річний теолог, протестантський місіонер Теодор Цеклер (1867-1949) – авторитетний проповідник німецькомовної общини, з іменем якого  пов’язаний розвиток німецького шкільництва у місті. Більшість німецьких шкіл краю були приватними й утримувались коштом громад колоністів.

Тривалий час у Станиславові німецька громада не мала власної школи, діти ходили навчатися до польських. Усе кардинально змінилося, коли до міста прибув молодий пастор Теодор Цеклер, який розпочав свою діяльність із відкриття дитячого притулку.

31 серпня 1896 року у придбаному будинку подружжя Цеклерів відкрило дитячий притулок «Вифлеєм» (будинок містився на вул. Незалежності, 87; знесений 2010 року). На початку тут виховувалося всього 12 дітей, але їх кількість росла дуже стрімко. До притулку потрапляли і сироти, і діти без належної опіки, і не тільки німецької національності. Католиків та євреїв стримувало тільки релігійне виховання, яке здійснювалося в сиротинці у дусі протестантизму.

Уже через рік після відкриття сирітського притулку приміщення «Вифлеєму» стало надто тісним, щоб помістити сорок дітей і школу. Тоді позабирали перестінки, пробили двері й поставили печі. Так з’явилися дві шкільні кімнати – більша й менша, в яких двоє вчителів працювали з майже сотнею учнів.

1896 року у Станиславові на вулиці Кілінського (нині вул. Б. Лепкого) за сприяння Т. Цеклера почали будувати школу (тогочасні польські джерела називають такі школи євангелістськими) для німецької громади міста, яка на той час була відносно невеликою – до трьох тисяч осіб. 1898-го будову завершили. Спочатку тут була німецька нормальна школа (1905-1919), де діти навчалися із семи років. Викладання велося німецькою мовою, вивчали також польську й українську. Директором школи був Йоганн Мюллер. 10 вересня 1905-го, на момент урочистого відкриття громадою новозбудованого шкільного будинку, 226 (із 297) учнів належали до євангелістської громади, 38 – до римо-католицької, 26 – до іудейської і 7 – до греко-католицької.

1904 року в Станиславові заснували будинок для хлопчиків «Назарет» (нині на вул. Марійки Підгірянки, 54). У 1905 році кількість школярів тут досягла 359. Щоб розмістити учнів середніх класів із німецької колонії, будинок «Мартінеум», названий на честь старшого сина Цеклерів Мартіна (одноповерхова споруда на вул. Марійки Підгірянки, 56 – нині вже знесена), переобладнали. Поруч в двоповерхівці з мансардою містився притулок для молодих вікаріїв «Паулінум», названий на честь ще одного сина Цеклерів – Пауля.

1908 року за кошти Цеклерів поруч із сиротинцем «Вифлеєм» звели триповерхову кам’яницю. У 1913 році на вулиці Т. Цеклера звели будинок «Сарепта» (назвали на честь біблійного міста в Лівані, де мешкав пророк Ілія), де працювали сестри милосердя, які доглядали дітей. Згодом тут розмістили притулок для учениць нормальної школи «Бетаніен» (село біля Єрусалима, поблизу якого відбулось воскресіння Ісуса Христа), роботою якого керувала дочка Цеклерів Марта, та притулок для гімназисток «Елім» (назва біблійної місцевості) на чолі з її молодшою сестрою Лені. Тут же були дитячий садочок і дім для літніх людей «Сунем» (назва старозавітного міста).

Активне життя німецької громади Станиславова перервала Перша світова війна (1914–1918). Пастор Теодор Цеклер ретельно розробив план можливої евакуації навчальних закладів. Цей план охоплював усіх дітей і працівників, а також догляд за худобою в сільському господарстві громади. «Коли стало зрозуміло, що росіяни вже захопили Тернопіль і фронт наближається, Теодор зі своїми співробітниками обговорив те, хто має залишитися в Станиславові, а кого буде евакуйовано…» (із книги Е. Цеклера “Ви мусите жити!”).

Після відходу російських військ у травні 1915-го пастор Теодор Цеклер повернувся до Станиславова і зайнявся відновленням церковного та шкільного життя місцевих німців. Справу відродження спільноти утруднювало те, що всіх вчителів мобілізували до армії. Невдовзі, восени того ж року, з ініціативи євангелістського правління в Станиславові було відкрито у приміщенні школи сестер-дияконис (у перекладі з грецької мови означає «помічниця», «прислужниця») курси для шкільних сестер. Основні педагогічні дисципліни тут викладали старша сестра Ніцше, директор Йоганн Мюллер, пастор Макс Вайдауер, парох Юліус Шік, Ліллі Цеклер, вікарій Віктор Ваґнер. Також було налагоджено церковну діяльність за сприяння військових капеланів австрійської армії, які надавали душпастирську допомогу євангелістським парафіям.

Для опіки над сиротами створили спеціальний Міський комітет. 18 жовтня 1916 року комітет закликав зголошуватися в Магістрат сиротам без батьків, напівсиротам з матір’ю та дітям з батьками, якщо батьки не могли їх забезпечити. Одночасно комітет закликав бездітні родини, щоб «схотіли прийняти до себе – принайменше на час війни – сироти погибаючі з голоду і зимна». 22 грудня 1916 року Міський комітет опіки над сиротами оголосив про збір пожертв дітям-сиротам, який організовували пані В. Бедернікова, М. Дилінська, О. Ертель, С. Фірчанкова, М. Гизякова, В. Ясеницька, А. Кокуревич, М. Криницька, М. Лєщинська, Н. Мардаровичева, К. Оріховська, О. Розвадовська, І. Юнгова (ДАІФО. – Ф. 636. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 54, 56). 

У місті також здійснювалися спроби відновити дошкільні заклади і шкільництво. Так, восени 1916 року п. Францішка Ковальчук з Княгинин-Колонії намагалася отримати дозвіл на відкриття малої захоронки для дітей від 8-10 років у приватному помешканні. Вона планувала давати уроки на дому 20 дітям.

У 1918 році Теодор Цеклер звернувся до уряду ЗУНР, щоб йому дозволили створити німецьку гімназію в Станиславові. 10 лютого 1919 року, за української влади, нормальна школа стала німецькою гімназією. Першим її директором був Фердинанд Шмаленберг. Викладання в цьому навчальному закладі велося німецькою мовою, але вивчали також українську та польську. Його програма відповідала програмі австрійської реальної гімназії з німецькою мовою викладання. Тоді в школі навчалося 80 учнів. Наступного року в чотирьох класах було вже 149 учнів, із них близько 60% – іудейського віросповідання.

У 1924 році в місті організували історичний музей та архів діаспори галицьких німців. Суперінтендант (сан старшого пастора) євангелістської церкви Теодор Цеклер подарував музею звіт «Спілки Ґустав Адольф» за 1900 рік та інші документи й матеріали. На початок 1935 року історичний музей у Станиславові налічував 618 експонатів.

Наполегливою працею Теодорові Цеклеру вдалося вдосконалити життя місцевої німецької громади, і вона тісно згуртувалася навколо свого лідера. Молодь німецької общини Станиславова щосуботи збиралася в «Німецькому домі» на ігри й танці. Тут відбувалися репетиції хору, демонструвалися кінофільми. Серед гімназійної молоді велику популярність мав фільм «Ґюнтер Плюхов їде в край вогню». Весело проходили бали-маскаради, а також спортивні змагання з боротьби й гімнастики з командами поляків та українців. У місті влаштовували товариські зустрічі спортивних команд німців з євреями і поляками. Наприклад, 28 травня 1927 р. було зіграно футбольний матч між єврейською і німецькою командами. Гра закінчилася перемогою німців з рахунком 5:2. 12 січня 1936 року в станиславівському «Народному домі» змагалися борці німецької «Боротьби» і польського «Стрільця». Сильнішими виявилися «боротьбисти». Станиславівська німецька спільнота мала свій спортивний клуб «Біс», через який пропагувала спорт серед своїх співвітчизників у краї.

Незважаючи на те, що діяльність Теодора Цеклера була спрямована на пошук міжнаціональної і міжконфесійної злагоди, він перебував під постійним наглядом польської поліції, а напередодні Другої світової війни був заарештований. Польська влада підозрювала, що діяльністю Цеклера керував Берлін задля якихось прихованих цілей.

У грудні 1939-го родина Цеклерів разом з рештою німецької громади назавжди виїхала зі Станиславова. Щоправда, Теодор і Ліллі Цеклери 1943 року ще раз відвідали Станиславів, але виявили запустіння в будівлях, у яких раніше містилися опікунські заклади. Зокрема, у «Вифлеємі» були вибиті шибки на вікнах, двері – без замків, котли та пічки – розкрадені…

Поряд з дитячим притулком «Вифлеєм» колись стояв будинок, де мешкали пастор із дружиною Ліллі й шістьма дітьми. На протилежному боці – євангелістська церква, збудована ще 1885-го. Протестантська церква німецької громади стояла майже на місці теперішнього пам’ятника Франкові, що перед готелем «Надія». Проіснувала до 1970-х років, а знесена була, коли побудували готель.

Один з онуків подружжя Цеклерів – німецький лікар і письменник Крістіан Еразмус (автор вище цитованої книги, син найстаршого сина Пауля – В.Р.) – кілька разів відвідував Івано-Франківськ. Зокрема, він був присутнім на відкритті меморіальної дошки його дідові, Теодорові Цеклеру, встановленої у 1999 році на будинку колишньої німецької гімназії (нині це один із корпусів ЗОШ №11). Також він приїздив до прикарпатського міста у серпні 2007 року, коли вулиці Розумовського повернули її колишню довоєнну назву – Теодора Цеклера.

Василь РОМАНЮК