Після війни мій дідо був визнаний ворогом народу. Не надто великим і грізним ворогом, але ворогом народу.

Ворогом він був тому, що у 1941 році, коли німецька армія звільнила цю частину України від радянських, дідо прийняв пропозицію громади очолити міську електровню. Вона була у жахливому стані, бо два роки не було спеціалістів, які би відчували відповідальність за те, що вони роблять. Дідо прийняв її, і всі роки німецької окупації Станиславів не був позбавлений ще й світла. Потім його у цьому звинувачували. Мовляв, треба було робити якісь диверсії і саботажі.

Але це було неможливим, бо йшлося не тільки про те, щоби люди, позбавлені через війну багатьох важливих речей, мали, принаймні, світло. Важливим був також незбагненний багатьом момент причетності до ремесла. Тої причетності, яка вища від політичних та інших уявлень про добро і зло. Тої причетності, коли – належачи до якогось цеху – попросту не можеш зробити чогось, що не відповідає вимогам ремесла. Коли розумієш, що перед тобою були такі особи, як Едісон, Тесла, Фарадей і ще кілька тисяч електриків. І після тебе будуть інші електрики, які не зуміють халтурити, розуміючи, до якого товариства вони належать. І так у всьому. 

Власне у цьому полягає та таємниця Європи, якої нам ніколи не наздогнати. Власне у відсутності цього – головний ключ до розуміння нашої частини Європи, яка ніколи не буде такою, як та, про яку ми так багато говоримо.

Таємниця і ключ – це розуміння фахової честі і гідності, це мораль ремесла.

Століттями європейська цивілізація виробляла цю гідність фаху, професії, ремесла, уміння, яка своїм найбільшим ворогом вважала так званих партачів – майстрів, які могли зробити щось дешевше, але абияк, без жодної власної і цехової відповідальності за зроблене. У нас натомість було інакше. Навіть справжнього розподілу праці не відбулося, не кажучи вже про якусь честь фаху. Досить було того, що кожен умів так-сяк дати собі раду і з землею, і з деревиною, і з каменем,  і з вовною, і з м’ясом… Кожен мусив уміти все, що означало, що нічого не мусив уміти добре.

Тому і треба було запрошувати деревообробників з Тиролю, колійовців з Італії, військових старшин з Чехії, монахів з Бельгії… Тому і треба було тому першому поколінню наших фахівців учитися у Відні, Празі, Римі… Вони, як і мій дідо, щойно почали самі жити за професійної етикою і привчати до цього інших, як наступив Радянський Союз. І все пішло шкереберть. Радянське покоління номенклатурних керівників і професійних бюрократів остаточно знівелювали професійні цінності. Люди без фаху, політруки, заломили усіх фахівців. Вони убили професійну мораль і професійну логіку, запровадивши цинізм, абсурд і торжество політично грамотного дилетантства.

У незалежній Україні всі ці комсомольці і комбінатори виявилися не просто тими, у кого були можливості, а й тими, хто відповідав ментальності більшості, для якої професія є тільки способом заробляння, а не власним місцем у вічності. Зрештою, те, що сотні тисяч фахівців були змушені зайнятися чимось іншим, може, є і не поганим виявом життєвої пластичності кожного з них, але абсолютно згубним для колективної етики.

Коли фах перетворюється на спосіб виживання, розмиваються основи європейської цивілізації. Власне тому у нас все так херово, власне тому нічого не робиться, а те, що робиться, робиться так, що краще би не робилося. Саме відсутність професійної етики уможливлює існування всіх цих поліцаїв, які не захищають людей, архітекторів, які калічать простір існування, суддів, які порушують закон, журналістів, які поширюють неправду, керівників, які не дбають про тих, ким керують, бургомістрів, які провадять до занепаду свої міста, учителів, які втомилися воювати з дітьми, яких мають за своїх ворогів, лікарів, яким байдужий результат власної праці, священиків, які прийшли до священства не через покликання, пивоварів і виноробів, яким не в падло бодяжити порошкові напої без пива і вина… Зрозуміло, що можна не любити людей, коли чимось займаєшся. Але не можна, займаючись чимось, не поважати того ремесла, яким займаєшся. Бо ніщо не приводить до власної деградації швидше.

Є добрий анекдот, який каже, як би мало бути. Записки партизана. Понеділок – ми прийшли до лісу, вигнавши німців. Вівторок – німці вибили нас з лісу. І так далі, усі дні, аж поки у неділю прийшов пан лісничий, був дуже знервований, вигнав і нас, і німців з лісу… Бо є ліс, є лісове господарство і є лісничий, який є передовсім лісничим, що відповідає за те, щоби у цьому лісі все діялося відповідно до того, як вимагають закони лісового господарства, закони ремесла.

Тарас ПРОХАСЬКО