Українці подібні на росіян приблизно так, як коні на ослів. Або хай буде так – як осли на коней. Адже у цьому порівнянні немає нічого від всього того фольклорно-стереотипного значення, яким обмотані слова «коні» і «осли». Просто між цими двома видами спільного і різного дійсно стільки, як між українцями і росіянами. До того ж вони – що є рідкістю для різних видів тварин – можуть спарюватися між собою і давати якесь потомство. Ці бастарди, відповідно, теж мають власні властивості і назви, відмінні від батьків, залежно від того, ким саме були тато з мамою.

Таке саме і з цими двома людськими породами. Єдине, що потрібно пам’ятати, що у людей очевидні зовнішні ознаки і особливості виду у своїй переважній більшості перенеслися з тіла на мозок. Так сталося, мова, мовлення і словесне мислення – це єдине,  що робить людину нетвариною. І саме тому, що люди є мовними, належність мозку до однієї з конкретних мов є такою ж глибинною ознакою-властивістю індивіда, як загальний фенотип чи екстер’єр у впізнаваних нами передовсім за цим фенотипом тварин. Тож передовсім мова, а не культура, географія, історія і економіка є базовим фактором ідентифікації людей.

Відповідно українці – люди, для яких робочою мовою голови є українська мова. Це якщо бути точним у поняттях і означеннях. А тому і Україна, якщо ми її так називаємо, мала би бути країною, де живе українська мова. А українська державність мала би бути інструментом впорядкування України.

Зрозуміло, що так уже не буде, бо так не є. Зрештою, так і не мусить бути, бо як має бути, ніхто не може знати.

Натомість ми володіємо мовою. Тому можемо з певністю говорити про точні визначення і означення.

І найперша неточність полягає у тому, що поняття «український», «українська», «українське» цілковито втрачають своє значення. Диявол, який грається нами, коли ми висловлюємося неточно, грається з нами по максимуму.

Ця гра – а у диявола виграти практично неможливо – приводить до того, що під поняттям “український” нам втюхують речі, які українськими не є, бо не є продуктом мозку, робочою мовою якого є українська. Всі ті, хто є росіянином, чиєю батьківщиною є Україна, попросту не можуть бути українцями, як осли не можуть бути кіньми чи навпаки. Тому говорити про українськість України є ризиковано. 

Таким чином, я як українець, який прагне говорити точно, мушу визнати, що не маю багато чого з того, що українським називається. Я не маю українського президента, українського уряду, української державності, українських парламентських законів, українського телебачення, української армії, міліції і так далі. Навіть більшість кінологів дресирують службових псів не по-українськи.

Можу тільки прийняти те, що є, але не можу вважати це своїм. Навіть місцевого міліціонера-українця, який говорить до мене українською і сам із собою говорить українською, мені доводиться сприймати лише як українця, який служить у неукраїнській міліції.

Підозрюю, що людей, подібних у цьому ставленні, є досить багато. Тому не дивуюся, що їм не вдається брати участь у так званій розбудові так званої Української держави. При цьому я зовсім не ідеалізую українців, знаю, що мозок, який працює на основі української мови, може думати усе, що допускає можливість мови, мислення і мозку. Але знаю, що все ж таки все це якесь інакше. Але це вже інша тема, інша проблема.

Повертаючись до аналогії (яка є найпростішою фігурою мислення). Наша країна називається Ослячою. Але  в цій країні живе дуже багато коней, які не вважають, що вони живуть у країні ослів, а готові наполягати, що осляча країна – це те саме, що і кінська.

Правду кажучи, заради психічного здоров’я я волів би, щоб країна і держава, у якій я живу, називалася якось інакше – чесніше, точніше. Не Росія, звичайно, бо це ніяка не Росія, але й не Україна. Якась потрібна штучна назва, щось таке як, скажімо, Югославія. Не осляча,  не кінська, навіть не мулівська. В якій поруч живуть і осли, і коні, і безплідні мули. Відповідно робочою, державною мовою мав би бути якийсь волапюк чи латина, чи ще якась вибрана чужа для всіх мова, яку однаково тяжко вивчити усім причетним до життя у цій країні.

Наразі ж є тільки одна царина українського, яке дійсно є українським. Це література. Українська література, поживою і продуктом якої є українська мова. Це навіть не гетто, в якому можна було себе затишно почувати давнім європейським євреям усіх часів у багатьох країнах. Це, здається, єдина українська справжність. Тож наступним кроком диявола у його безпрограшній грі буде те, що українською літературою почнуть вважати усе, написане різними мовами у цій країні. Пора скинути карти, вийти з гри і намагатися висловлюватися точно. Навіть знаючи, що від заточки такий хід не убезпечує.

Тарас ПРОХАСЬКО