Минулого тижня нарешті сталося те, чого всі так довго чекали. Якраз через два місяці після виходу на пік урядової кризи, що був позначений незадовільною оцінкою роботи уряду Арсенія Яценюка та фактичним розпадом парламентської коаліції, ситуація нібито щасливо вирішилася. Після того, як впертий Яценюк після довгих вмовлянь таки подав позаминулої неділі у відставку, вже у четвер, 14 квітня, парламент задовольнив його заяву, призначив нового прем’єр-міністра та затвердив новий склад уряду. Але чи означає це, що Україна врешті-решт почне жити по-новому, як обіцяв у травні далекого 2014-го кандидат у президенти Петро Порошенко?

Новим очільником Кабінету Міністрів, як і очікувалося, особливо в другій половині цього двомісячного періоду парламентсько-урядової розхристаності, став земляк і близький соратник Порошенка Володимир Гройсман, який пересів у нове крісло з крісла спікера парламенту. Крім цих, найвищих у його кар’єрній драбині щаблів, за спиною у 38-річного політика успішне головування у місті Вінниці (2006–2014 рр.) та робота віце-прем’єр-міністром – міністром регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ (лютий – листопад 2014 р.).

Але, очевидно, що найголовнішою рисою, яка і визначила його прем’єрство, стала наближеність до президента. Це настільки впадало у вічі всім, хто бодай трішечки цікавиться політикою, що для збереження пристойності довелося навіть розіграти певного роду політичний спектакль для наївних – Володимир Борисович, демонструючи свою незалежну позицію, не погодився на кілька кандидатур міністрів, запропонованих Петром Олексійовичем, і це загальмувало формування уряду на день-два. Але нічого – більше чекали.

Тим паче, що у затягнутій і повній драматизму кінцівці урядової епопеї був свій резон. Ще свіжим у пам’яті українців залишався скандал з офшорами Порошенка, що вибухнув 3 квітня внаслідок оприлюднення так званих «панамських документів». Ще боліла українська душа від того, що голландці на своєму референдумі 6 квітня безжалісно сказали «Ні!» ратифікації угоди про інтеграцію ЄС і України. Але всі ці гострі теми дещо відступили на задній план під час затятої боротьби за міністерські портфелі.

Один з них – портфель міністра охорони здоров’я – так і залишився нічиїм, а решта посад в уряді були розподілені так: перший віце-прем’єр-міністр – міністр економічного розвитку – Степан Кубів; віце-прем’єр з питань окупованих територій та тимчасово переміщених осіб – Володимир Кістіон; віце-прем’єр з питань євроінтеграції та євроатлантичної інтеграції – Іванна Клімпуш-Цинцадзе; віце-прем’єр з питань соцполітики – Павло Розенко; віце-прем’єр з гуманітарних питань – В’ячеслав Кириленко; віце-прем’єр – міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ – Геннадій Зубко; міністр Кабінету Міністрів – Олександр Саєнко; міністр фінансів – Олександр Данилюк; міністр оборони – Степан Полторак; міністр закордонних справ – Павло Клімкін; міністр внутрішніх справ – Арсен Аваков; міністр юстиції – Павло Петренко; міністр соціальної політики – Андрій Рева; міністр екології та природних ресурсів – Остап Семерак; міністр аграрної політики – Тарас Кутовий; міністр інформполітики – Юрій Стець; міністр освіти та науки – Лілія Гриневич; міністр молоді і спорту – Ігор Жданов; міністр культури – Євген Нищук; міністр інфраструктури – Володимир Омелян; міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб – Вадим Черниш; міністр енергетики та вугільної промисловості – Ігор Насалик.

Навіть з побіжно кинутого погляду на цей перелік видно, що добра частина урядовців зберегли свої посади. Це, зокрема, керівники таких ключових структур як міністерства закордонних і внутрішніх справ, оборони і юстиції. Залишилися на своїх місцях і віце-прем’єр – міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко та міністр інформполітики Юрій Стець. Міністр соцполітики Павло Розенко став віце-прем’єром з тих же питань, а міністр культури В’ячеслав Кириленко – віце-прем’єром з гуманітарних питань, звільнивши крісло для свого ж попередника з першого уряду Яценюка Євгена Нищука.

Серед нових помітних облич в уряді – міністр  фінансів Олександр Данилюк, який вже з перших днів, реагуючи на різні публікації, змушений був запевняти, що у нього немає фірм, зареєстрованих у Лондоні, міністр освіти і науки Лілія Гриневич, міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик.

Нагадаємо, що останній на місцевих виборах восени минулого року балотувався на посаду міського голови Івано-Франківська від президентської партії «БПП «Солідарність» і навіть пройшов у другий тур, але програв «свободівцю» Руслану Марцінківу. Тепер же з цього приводу можна сказати тільки одне: вміє франківський виборець не помітити потенціал кандитата. Так вже свого часу було з нинішнім головою Львівської ОДА Олегом Синюткою, якого у нас теж не оцінили і він поїхав до Львова. І, до речі, у тій відстані, на яку за ці роки Львів випередив Франківськ, є й певна частка його заслуги…

Але все це – так, деталі. А найголовніший висновок, який можна зробити з переформатування уряду і коаліції (до яких тепер, не враховуючи кількох «тушок», входять тільки представники двох політичних сил – БПП і «Народного фронту») – президенту вдалося значно зміцнити свою владу. Не тільки прем’єр-міністр і його перший заступник Степан Кубів, що був представником президента у Верховній Раді, а й багато інших ключових фігур у новому уряді – люди Порошенка. Їх, як стверджують експерти, найбільше.

Можливо, коли точиться війна, економіка перебуває у занепаді, а народ убожіє не днями, а годинами, частково це і виправданий крок. Можливо, в цій складній ситуації і в такій недореформованій країні й треба тимчасово підпорядкувати все якомусь одному центру прийняття рішень, витворити ефект «сильної руки». Але суспільству головне при цьому бути насторожі, щоб ця «рука» невдовзі геть не відірвалася від «тіла» і не стала настільки сильною і самостійною, що взялася б переписувати Конституцію під себе, як це вже свого часу робив Янукович.