«Ми були звичайною родиною, яка жила в любові, інколи в дрібних побутових сварках…» – ні, це не початок любовного роману.

«Щастя було в усьому, планів на життя було так багато…» – це також не початок мелодрами про нещасливе кохання.

«Мій тато дуже любив збирати гриби та гуляти в лісі…» – це не початок шкільного твору про тата.

«Гордий, нескорений, який не піддається хвилям океану…» – це не про корабель чи маяк…

         Це все взагалі не про літературу… Це уривки реальних історій реальних жінок, до яких війна підійшла занадто близько і занадто впритул. Реальні історії про любов та біль, що перетворюються на мистецтво.

         У проєкті «Жива. Справжі історії кохання» (кураторки Олена Сокальська та Тетяна Білейчук) усе по-справжньому – від слів, які ви прочитаєте, до робіт, які ви побачите. Вочевидь, що імена авторок вам мало про що скажуть, або й нічого. Можливо, зачепившись поглядом за прізвище, вам здасться, що десь ви його чули. А може, направду, чули чи читали у некрологах і тих трагічних новинах, які приходили з фронту, адже авторками робіт є дружини, матері, доньки загиблих героїв.

         Скажете, що вам не треба того бачити, що життя зараз сумне і похмуре, аби ще й розглядати такі картини чи читати такі історії під ними. Помиляєтеся. У цих роботах майже немає темних кольорів і відчаю, адже вони про яскраві миті минулого, мрії, які мали здійснитися і силу жити далі.

         Про цих жінок мало говорять, адже хочуть, щоб говорили вони, проте не про себе і про свій біль, а про тих, кого втратили. Ми маємо якісь дикі стереотипні уявлення про те, як мають поводитися члени родин героїв, визначаємо, на що вони мають право, а на що ні. І серед отих «ні» – бути красивим, бути усміхненими, ходити на каву, пробувати збирати докупи себе і своє життя. Мистецтво також серед цих «ні». Тому «Жива» – це про сміливих і відважних жінок, які навчилися не слухати оті всі «ні» і почали говорити та розповідати свою історію: любові, втрати, щасливих митей, милих серцю побутових дрібничок.

         На цих картинах усе непросто. Сонячна тепла галявина, дівчинка з гранатами, маяк, кавове горня і море, вітрильник, багато сонця і квітів. А потім ти читаєш назви: «Лісові спогади», «Нездійсненні мрії», «Наша мрія», «Зустріч», «Возз’єднання», а далі читаєш історії про картату сорочку, про каву з цукром, про те, як воно, коли по-справжньому весело, про вірші, які народжувалися від болю, коли шукаєш тіло свого коханого, і про те, що вже не сховатися за його спиною, бо він прикрив собою своїх побратимів, про хлопчика, який виріс і боронив своє місто до останнього, про сни, в яких хтось, дуже рідний повертається додому, а хтось, дуже турботливий, гріє вечерю, про мовчазне лежання поряд і тримання за руки… І діру в серці… А тоді кольори починають звучати по-іншому. А ще приходить розуміння, скільки болю ховається на денці сонця чи горнятка. А ще у силуетах, здається, впізнаєш тих, хто болить цим жінкам, чуєш останню мелодію, яку так безжально обірвала війна.

         Цю виставку неодмінно треба бачити. Ці історії неодмінно треба читати… Хоча би для того, щоб розуміти, що коли такі жінки усміхаються – це не тому, що вони забули, вони просто вчаться дихати і бути живими, якщо поки що не в житті, то хоча би на картинах.