Колись час ішов якось зовсім не так, як зараз. Колись було дитинство. В дитинстві тижні, місяці, роки довші. Свого дня народження я починала чекати ще десь за два місяці, за два місяці запрошувала і подругу. А як чекалося Миколая! Я рахувала дні, а в останній день – години. Різдво, Пасха, Івана Купала, Спаса – стільки всього цікавого, стільки веселого, на кожне свято збиралася вся рідня, я знала, що точно побачу всіх братів і сестер, тет і вуйків, бабусь і дідусів. Заради цього варто було жити, варто було чекати від однієї дати до іншої. Дитинство проходило в чеканні, приємному чеканні, чеканні з нетерпінням. Може, тому й час минав повільніше.

Але з кожним роком час усе пришвидшувався, пришвидшувався, аж поки не почав пролітати непомітно. Свята й досі є, я й досі їх люблю, але вже зовсім по-іншому на них чекаю, а то й зовсім забуваю чекати за щоденними справами. Новий рік? Але ж він уже завтра! Різдво? Через тиждень! А я й не помітила. Щось у дорослому житті постійно відволікає нас від чекання свята, чекання чуда, яким колись для нас могла бути будь-яка подія, колись чуда було вдосталь. А тепер чуда в нас майже не буває, певно, тому, що не чекаємо.

Я б сказала навіть більше: дитинство – це вже чудо. Чудо, що у всіх нас однаково воно колись було і всіх нас однаково воно колись покинуло. Всім нам однаково знайома ця солодка ностальгія за подіями, предметами, місцями, всім тим, що залишилося назавжди десь там і може повернутися лише в снах.

Я завжди з особливим трепетом згадувала свої дитячі книжечки. Моя улюблена – з твердими картонними сторінками про курчатко, вірші з якої я знала напам’ять уже в два роки. Ще одна – тоненька, із безліччю химерних малюнків. Там були й дерева, на яких жили люди, і дівчина, яка спала в квітці, і червоні коні, і хлопець, в якого у волоссі жили ворони, цілий сюрреалістичний світ відкривався мені в тій книжці. Інколи я сумувала за тими книжками, думала, може, колись ще зустріну їх у якійсь бібліотеці, а може, навіть і в себе вдома, у якомусь забутому місці. Але, мабуть, я їх уже не побачу, мабуть, так навіть буде краще, залишу їх для своїх снів.

Так мало статися і ще з однією дитячою книжкою, яка до певного часу була лише далеким нечітким спогадом, але… Якось я гостювала в сестри й вирішила переглянути її чималеньку домашню бібліотеку. Між томами українських класиків, підручниками з історії, біології, медицини я умудрилася помітити затиснуте щось маленьке і тоненьке. Я доклала зусиль, витягла те щось і ним, о диво, виявилася збірка віршів «Маленькі ужинки для донечки Яринки». Невже це вона, книжка з мого дитинства, одна з тих, назавжди втрачених? Дівчинка у вінку на обкладинці, ілюстрації всередині – сумніву не було, це вона! Здавалося, сама прийшла до мене в руки. А, може, й вона за мною сумувала, може, і я була для неї лише далеким спогадом, може, задихаючись між цими фоліантами, вона мріяла ще хоч раз побачити мене? Я забрала її, звісно, забрала, нічого нікому не сказавши. А ще за деякий час, на фестивалі в Франківську, я почула виступ поета Ярослава Ясінського і була вражена вдруге. Це ж він, автор моєї загубленої-знайденої книжки, я добре запам’ятала його ім’я. Це було наче ще одним доказом того, що мої дитячі спогади – не просто фантазія, колись давно вони були реальністю. Отаке собі чудо, хоча маленьке, але чудо. Моя книжечка повернулася до мене, хоча й після цього в мене стало на один загадково-ностальгійний спогад менше.

Коли я, як і всі дорослі люди, перестала чекати чуда, воно раптом само почало приходити до мене. Своє найбільше чудо я назвала Софійкою. І якщо дитинство й не повернулося до мене, то принаймні зараз воно поряд зі мною, зовсім близько. Тепер я зовсім по-іншому дивлюся на новорічну ялинку, бо в мене на руках їй неймовірно радіє Софійка. І знаю, що тепер я набагато більше чекатиму свят, бо чекатиму їх не одна. Все-таки Бог не дає нам можливості віддалитись від чуда, його так багато, воно скрізь.

Христина КОЗЛОВСЬКА