Режисер: Квентін Тарантіно

У ролях: Леонардо ДіКапріо, Бред Пітт, Марго Роббі, Дакота Фаннінг, Люк Перрі

Рік Далтон, популярний колись актор серіалів і зірка ТВ-вестернів, переживає не найкращі часи: з амплуа рятівника-красеня його перемололи на лиходія, постійних ролей немає зовсім, а агент наполегливо просить його поїхати в Італію, щоб там зніматися в дешевих спагеті-вестернах. Його друга і дублера Кліфа Бута життя теж не балує: він живе у трейлері з чудовим собакою, через темнувате минуле не може потрапити в каскадерську гільдію, возить Далтона у справах і прибирає в його будинку. Там же, по сусідству, в ритмі вічного танцю живе Шерон Тейт, перспективна актриса і дружина Романа Поланскі, яку 9 серпня 1969 року жорстоко вб’ють послідовники Чарльза Менсона.

Тарантіно – це свято, яке летить до Голлівуду: кожну роботу пропащого постмодерніста глядачі зустрічають з відкритими обіймами, що загалом і зрозуміло, і заслужено, і прекрасно. З десяти обіцяних Квентіном фільмів «Одного разу в Голлівуді» – дев’ятий, передостанній, далі тільки підбивати підсумки, знімати magnum opus або, як варіант, новий «Стартрек». На цій фінішній прямій ніхто вже, здається, і не чекав від режисера раптових творчих зрушень: занадто довго і комфортно він перебував усередині свого яскравого стилю. Але Тарантіно на те і Тарантіно – колись він приїхав до Канн і здивував всіх «Кримінальним чтивом», став голосом покоління і новим словом в кіно; тепер, рівно через 25 років, тут же взяв своє слово назад (чим, парадоксально, здивував всіх ще більше).

В «Одного разу в Голлівуді» немає ні літрів густої бутафорної крові, ні піжонських ігор з розповіддю, насильство тут частіше виводиться за кадр, і навіть зухвалий fuck вимовляється не так часто (а забороненого слова «нігер» ви взагалі не почуєте). Всі поверхневі маркери «тарантінівщини» раптом кудись зникли, а натомість розкрилися більш особисті і важливі елементи режисерського почерку. Тарантіно називає фільм найближчим до «Кримінального чтива», і це прекрасно ілюструє, наскільки змінився і, може, навіть подорослішав його метод. Адже нічого більш далекого від «чтива», особливо інтонаційно, він ще не знімав.

Якщо вже й проводити паралелі, «Одного разу в Голлівуді», скоріше, ближчий до «Джекі Браун», найбільш непопулярного фільму народного режисера. У ньому Квентін, дещо відкинувши лихий запал і кровожерливість, намагався осмислити свою любов до «блексплотейшену» – низького жанру з фокусом на культурі афроамериканців. Тут приблизно те ж саме, тільки ширше: Квентін, який завжди без міри цитував старе жанрове кіно (особливо експлуатаційне), раптом вирішив у нього вбудуватися, вловити стару «душу» епохи, коли фільми були кращі, люди простіші і навіть у порно влаштовували гала-прем’єри. Великий любитель мудрованої драматургії Тарантіно раптом відпускає героїв погуляти, дає їм спокійно потанцювати, подивитися кіно, знятися в кіно або, скажімо, побитися з Брюсом Лі (велика, до речі, сцена). Це вже не фільм-розповідь і не фільм-гра, а фільм-спостереження, і ритм йому Квентін вибирає відповідний.

Починаючи з назви, він з неквапливістю спагеті-вестерна малює портрет часу, реконструює світ Голлівуду в самому його розквіті, що, по суті, і є той самий Дикий Захід. Тільки ковбої тут ряджені, патрони холості, а салуни – лише картонні декорації. Фільм, втім, цією вторинністю насолоджується, змішує реальних людей зі спадщиною Квентіна (в невеликому камео з’являється каскадер Курт Рассел), з любов’ю інсценує цілі передачі і уривки ТВ-серіалів – деталі начебто декоративні та необов’язкові. Але у Тарантіно взагалі мало «обов’язкового»: до самого епілога його фільм майже безсюжетний, це набір скетчів і маленьких конфліктів, які нікуди не ведуть і нічого у великій картині не змінюють. Все тому, що головний герой тут – не актор Рік Далтон, що приховує талант за незграбними кар’єрними рішеннями (приголомшливий Ді Капріо, у якого з кар’єрними рішеннями якраз все дуже добре), не його дублер Кліфф Бут (красиво постарілий Бред Пітт) і вже тим паче не бідолашна Шерон Тейт (мила статистка Марго Роббі). Це сам класичний Голлівуд, географічно і творчо. Місто-казка, місто-мрія, що стоїть на порозі власної смерті: після тієї самої менсонівської ночі 9 серпня 1969 року вільні звичаї і вільна любов назавжди впадуть, а разом з ними весь, вибачте, цайтгейст. Для Тарантіно це, звичайно, найбільша трагедія, а всі, хто за неї відповідальний, – джерела вселенського зла.

Поширення хіпі в «Одного разу в Голлівуді» показане як навала монстрів зі справжнього хорора: вони всюди, вони стежать, спокушають, загрожують і проникають в усі щілини – десь метафорично, десь буквально. В одній з найкращих сцен фільму, коли герой Пітта волею долі опиняється на ранчо «Сім’ї» Менсона, безлика юрба хіпарів перетворюється на зловісний рій, заполоняє екран і осудливо спостерігає за тим, як каскадер нахабно чіпляється за спогади про старі-добрі. Їх зображення, звичайно, сатиричне (з почуттям гумору у Тарантіно, як завжди, все гаразд), але в той же час дивно страхітливе. Дивно, тому що Квентін, здавалося, не боїться взагалі нічого і нікого – і все ж уперше йому по-справжньому страшно. Адже на кону тепер долі не абстрактних людей, а самого кіно – в тому старомодному безглуздому вигляді, в якому його так любить режисер. І тому в фіналі «Одного разу в Голлівуді» звужується до однієї монументальної точки в часі і просторі, а саспенс досягає небаченої раніше для Тарантіно сили і ​​відчайдушно вторгається у свою реальність. У найкращих традиціях раптової і нещадної кривавої лазні – не такої, може, ефектної, як у «Джанго», але куди більш важливої ідейно. Скажімо так: раніше Тарантіно вбивав людей, щоб кіно оживити. Тепер він вбиває, тому що не може дати кіно померти.

ФЕЛІНСЬКИЙ