Її творча доля остаточно вирішилася після дев’ятого класу, коли юна художниця вступила до тодішнього Косівського технікуму народних художніх промислів. Тепер Оксана Бейлах – кандидатка мистецтвознавства з дизайну, доцентка кафедри дизайну і теорії мистецтва Інституту мистецтв ПНУ ім. Василя Стефаника, член Національної спілки художників України, лауреатка премії ім. Ярослава Лукавецького у номінації «Дизайн» за популяризацію народних традицій у сучасному одязі.

“З класичною послідовністю в мене все вимальовувалося поетапно: у середній школі я розмальовувала стінгазету, потім була художня школа. А якщо ти знайшла у своєму житті те, до чого лежить душа, то в майбутньому все складається саме собою”, – зауважила мисткиня. 

Щоб вступити у косівський технікум, у той час їй довелося скласти аж 5 іспитів – рисунок, живопис, композиція, українська мова і література. Але, як зі сміхом зауважує Оксана, там не було математики, а це тоді здавалося великим плюсом. Хоча потім, у процесі навчання, з’ясувалося, що точні науки теж потрібні, зокрема креслення.

Підготовку спеціалістів здійснювали за чотирма спеціальностями, і серед них дівчачою вважалася спеціальність «Художні вироби зі шкіри», яку Оксана й обрала. В групі було тринадцять дівчат та двоє хлопців, серед яких – Тарас Компаніченко, відомий тепер кобзар, бандурист і лірник, очільник гурту «Хорея Козацька», народний артист України, лауреат премії ім. Т. Шевченка в галузі музичного мистецтва. То були чудові часи юності, рефреном яких і залишилася Тарасова гра на бандурі…

Навчання тривало чотири роки – достатньо, щоб, окрім здобуття освіти в обсязі середньої школи, отримати фах під наставництвом висококваліфікованих викладачів у прекрасних майстернях. З тих років  у Оксани Бейлах залишилося багато робіт, які начебто вже й не потрібні, але  викинути їх рука не підіймається.

Першу роботу вона отримала в Івано-Франківську – в організації від Львівської залізниці, де була художником-оформлювачем. Загалом праця була одноманітною і банальною: малювала  таблички – «Открыто», «Закрыто», години роботи. Єдина віддушина – оформлення  промислових магазинних вітрин, де мисткиня могла втілити свою фантазію і своє бачення.

З тих часів Оксана згадує дві знакові події. Перша – знайомство з жінкою, яка виготовляла головні убори. Саме в її майстерні вона зрозуміла процес їх виготовлення з хутра і фетру, побачила всю внутрішню кухню – колодки для моделей, шафу для сушіння. Тепер, коли вже вона сама викладає предмет «Проєктування головних уборів», отримані знання та навички щоразу стають у пригоді.

І друга,  більш масштабна, – курси підвищення кваліфікації у Ленінграді (тепер – Санкт-Петербург). За ті півтора місяця прожила ще одне життя, бо чого у тій Північній Пальмірі з нею тільки не відбувалося! Уперше вона відчула себе провінціалкою і пожила в ритмі та в масштабах великого культурного міста, відвідала Ермітаж, собори, музеї та галереї, мала  абсолютно кінематографічні пригоди та пристрасті.

Оксана приїхала з Ленінграда вже трішки інакшою і зрозуміла, що потрібно рухатися далі. Якби це було тепер – однозначно зайнялася б бізнесом, але тоді це було неможливо, тож рухатися далі означало одне – вчитися. Вона вступає у Прикарпатський університет на художньо-графічний факультет, на заочну форму навчання.

Маючи за плечима івано-франківську художню школу і Косівський технікум, вчитися було легко, тож паралельно Оксана почала працювати майстром виробничого навчання. А потім закономірне продовження – вступ до аспірантури. Постало питання вибору теми дисертації. Оксана, з огляду на свою  спеціалізацію, схилялася до чогось, пов’язаного зі шкірою – цю тему добре знала, але знову втрутилася доля. На той час дві теми, пов’язані зі шкірою, саме виходили на захист, тож її науковий керівник, архітектор-дизайнер-проєктант, науковець та педагог Олег Ярославович Боднар, фахівець з технічної естетики (тепер це називається звичним словом «дизайн»), запропонував молодій аспірантці інший напрямок досліджень – «Експериментаторські тенденції в радянському дизайні 1970-1980-х років». Оксана погодилася, а потім картала себе, бо навіть не уявляла, про що писати і з якого боку братися за таку незвичну тему. Коли ж почала досліджувати, то відкрила для себе багато нового і несподіваного. Бо, з одного боку, всі радянські покоління росли в однотипному та смішному взутті й одязі, а з іншого – науково-дослідні лабораторії були на кожному виробництві, досить потужно фінансувалися, і експериментували там багато. Те, що всі ці експерименти не доходили до широкого споживача, – вже інше питання.

Отже, тема дослідження виявилася надзвичайно широкою і різноплановою, довелося перечитати багато літератури, ознайомитися з багатьма суміжними галузями – від архітектури і кінетики до біоніки та геометрії. На це все пішло чотири роки життя. Захист мав відбутися у Харківській державній академії дизайну і мистецтв, тож почалися поїздки до цього міста, а з ними –  знайомство з іншою атмосферою, з іншою культурою та естетикою. І прийшло розуміння, що дійсно класного спеціаліста визначає різноплановість і широке бачення мистецьких процесів, вміння вільно орієнтуватися у різних школах і різних напрямках. Харківська академія мала тоді найкраще бачення промислового дизайну, з абсолютно іншою естетикою, яка уродженкою Західної України відчувалася майже фізично.

Коли прийшов час захисту, Оксана схудла на вісім кілограмів і згодом усім знайомим радила: хочете схуднути – захистіть дисертацію. До Харкова з Оксаною поїхала Світлана Повшик – подруга і колега. Велика комісія, стреси, пригоди, дружня підтримка і успішний захист. До Франківська вони поверталися щасливі і радісні.

Ще дорогою додому, у потязі, Оксана починає малювати картину «Танок ангелів», що переросла в серію, яка створювалася понад рік і в якій художниця втілила всі свої авторські знахідки у роботі зі шкірою. Перша персональна виставка відбулася восени 2012 року у виставковій залі Івано-Франківської обласної Спілки художників України і справила неймовірне враження.

«Я бачила здивовані погляди, бо відвідувачі не сподівалися, що зі шкіри можна таке зробити, що сировина може мати стільки фактурних розмаїть, бути пластичною і «живою». Хоча я не робила виставку з метою когось здивувати, для мене це було результатом моїх експериментів і пошуків», – згадує художниця. 

Оксана Бейлах зізнається, що їй не цікаво робити одне й те ж, зрештою настає момент, коли виникає внутрішня потреба рухатися далі, зазирнути за горизонт. Між впізнаваністю своїх робіт та їх постійною новизною вона обирає друге. І згадує, як певний час шила сумочки і гаманці на продаж для крамниці «Оле тур» і непогано при цьому заробляла. А потім відчула, що перетворюється на якусь сувенірницю, штампуючи однотипні речі. Це ставало нецікавим, хотілося переформатувати шкіру з сувенірної площини в образотворчу, зробити її об’єктом, а не суб’єктом, розширити межі мистецького пізнання, асоціативні й навіть розповідні можливості матеріалу.

З 2012 року її персональні виставки відбуваються ледь не щороку, і кожна з них стає мистецькою подією. Оксана бере активну участь у всеукраїнських  та міжнародних виставках і акціях, засвідчуючи неймовірну працездатність та широку палітру жанрового різноманіття тематичних, орнаментальних і технологічних  творчих ідей.  Остання персональна виставка, присвячена 25-літтю її творчої діяльності, відкрилася восени минулого року, на ній було представлено твори різних творчих періодів з декоративної пластики шкіри та сучасного художнього текстилю. І це попри те, що художниця дуже прискіплива і вимоглива до себе, ніколи не згодиться брати участь у виставці з прохідними роботами, «лиш би вчергове нагадати про себе, лиш би засвітитися, щоб не забули»,  не вміє займатися самопіаром і багато від цього втрачає…

Про роботи Оксани Бейлах можна говорити багато, бо майстриня має особливе відчуття матеріалу і вміння бачити нове у звичному. Її текстиль завдяки авторській техніці виглядає як вишуканий живопис. Загалом з тканинами у Оксани особливі стосунки, вочевидь, марковані на генетичному рівні: її батько працював завідувачем ательє мод, мамин брат був кравцем. Вона змалку виростала вибагливою модницею, в оточенні тканин різних ґатунків. А потім почала й сама шити, захоплюючись не так шиттям, як декоруванням. З часом це захоплення проросло в осмислення нових декоративних можливостей сучасного текстилю, які виявляються і в прекрасних новаторських роботах, і в моделюванні одягу з акцентом на художню вишивку.

“Мої сорочки почалися з революції 2014 року, мене тоді щось знову осяяло, я спробувала їх моделювати через те, що добре вміла – поєднуючи традиційні техніки художньої обробки шкіри, текстилю і декоративних швів вишивання. Завжди надавала перевагу індивідуальності перед масовістю, тому кожен виріб для мене – як мистецький твір. Не повторюю однакових орнаментів – для збереження тієї ж індивідуальності, не люблю в роботі монотонності, шукаю нові підходи, назбирую особистий багаж орнаментів, декоративних швів та кріплень”, – розповідає мисткиня.

Тепер уже неможливо уявити «Франківський подіум» та  фестиваль етно-одягу «Край.Ка» без робіт Оксани Бейлах, які завдяки інтернету мають своїх палких шанувальниць не тільки у Європі, а й по той бік океану – в Канаді та США…

 

Розповідаючи про свою викладацьку діяльність, Оксана підкреслює, що  викладач може багато чому навчити студента, який має бажання вчитися,  але для справжнього митця надзвичайно важливо мати внутрішнє відчуття гармонії – відчувати співвідношення кольорів, пропорцій, відчуття простору і матеріалів, з якими працюєш, мати творчу інтуїцію і бути носієм високої  внутрішньої культури. Бо інакше митець перетвориться на технічного виконавця з відшліфованими навичками і не більше.

Мисткиня сподівається, що настануть часи, коли талановиті студенти і випускники залишатимуться жити і працювати в Україні, а не виїжджатимуть за кордон, як тепер, у пошуках кращої долі. Вірить, що за молодими майбутнє, вважає себе патріоткою України, адже давно могла теж виїхати за кордон і зі своїми навиками й талантами реалізувати себе десь в комфортніших умовах. Але хоче жити і працювати тут, хоче пережити зі своєю країною всі її революції, всі злети і падіння. Своїм прикладом Оксана Бейлах демонструє, що можна бути успішною, щасливою і затребуваною тут, на рідній землі, де живуть батьки, де сім’я, де вчиться донька…

Марія МИКИЦЕЙ