У Франківську – місті художників, поетів і музикантів, місті Станіславського феномена – напрочуд мало галерей. Не просто виставкових залів, а саме авторських галерей, галерей з аватаром особистості.

Таких на сьогодні, виглядає на те, тільки дві: галерея «ГАК» радикального і шокуючого Петра Буяка, яка почала подорожувати світом, і галерея-рамарня «Цмок» художника Богдана Бринського. Був ще Центр сучасного мистецтва, започаткований художником і арт-критиком Анатолієм Звіжинським, який успішно знищила малокультурна місцева влада.

Аватаром і янголом охоронцем «Цмоку» є ніжна і тонка Оксана Бринська. «Галицький кореспондент» розмовляє з нею про галерейний бізнес, професійний живопис та феноменальність франківського мистецького середовища.

 

– Як почався «Цмок»? Які труднощі були і які є дотепер? Розкажи про цей шлях.

«Цмок» створювався, в першу чергу, як картинна галерея. Пріоритетом був продаж творів мистецтва для підтримки друзів-художників. Довго думала над назвою, в пригоді стала книжечка Плачинди «Словник слов’янської міфології». Цмок – це бог хатнього затишку і добробуту. Так і придумали, що будемо пропонувати людям частинку затишку.

У «Цмоку» продаються лише авторські твори мистецтва. Це завжди є добрим капіталовкладенням, вартість таких робіт тільки росте. Труднощі на початках роботи були лише формальними, оскільки я впевнено знала, що роблю, і завжди були і є поруч люди, які допомагають їх долати і рухатись у правильному напрямку.

– Є якісь клієнти, яких ти запам’ятала найбільше? З чим пов’язані ці історії?

Одним із найпочесніших клієнтів «Цмоку» був покійний владика Микола Сімкайло. Він був не тільки клієнтом, а ще й меценатом для багатьох художників. Якось так виходило, що в найтяжчі моменти приходив владика і казав: «Все буде добре! Оксано, ти знаєш, як все зробити». Він був поціновувачем мистецтва. Ти, може, здивуєшся, але владика час від часу купував сучасні абстрактні картини як для себе, так і на подарунки для друзів.

– Найдорожча картина, яка була куплена в «Цмоку»? За скільки і якого художника?

Важко пригадати зараз, яка картина продалася найдорожче у «Цмоку». Та й з нашою валютою не думаю, що є сенс порівнювати 2007 і 2017 роки. Скажу лише про одну особливість, яку я помітила: коли купляють дорогі картини, то зазвичай не торгуються. Бо людина, яка вже купує таку картину, знає, що згодом цей твір буде коштувати значно дорожче або художник взагалі його не продаватиме (і таке буває).

– Галерейний бізнес у Франківську: наскільки варто цим займатись? Чи витягнула б ваша галерея без рамарні?

Однозначно, варто займатись цим. У Франківську галереї з картинами можна порахувати на пальцях одної руки. А чим більше галерей, тим більше розвиватиметься традиція купувати твори мистецтва. Тим більше і можливостей для художників показати себе.

Рамарня – дуже добрий додаток до галерейного бізнесу. Оформлення картин – це теж свого роду мистецтво. Дуже важливо вміти підібрати обрамлення, щоб картина «зазвучала».

– Чи є у вас постійні покупці живопису? Які тенденції в смаках, що найбільше купляють?

Чим відрізняється живопис як мистецтво від живопису як ремесла? Мистецтво – це, в першу чергу, творчий процес: автор не знає наперед, коли буде завершена його картина, якою вона має бути. Це процес несвідомий. Часом бачиш, що художник працював над картиною і так, і сяк, ніби й картина непогана, а воно все не те, не чіпає. А часом скромно приносить полотно, а там – шедевр! Ти бачиш, що людина вийшла за свої «рамки комфорту» і картина просто бурлить внутрішніми переживаннями, емоціями. Це може бути проблиск призахідного сонця, самотнє дерево серед широкого степу, і ти чуєш всередині голос: «Ого! Та ця картина жива!»

Часто в галерею заходять люди, які вперше бачать професійний живопис. Їм важко з першого разу відчути настрій картини, співпережити цей твір, адже більшість звикла до штампованих «вилизаних» репродукцій, які мають бути в кожній порядній хаті, бо вони красиві. Але ж хіба вони живі? Доводиться пояснювати людям, в чому вартість саме оригінального твору.

А є клієнти, які колись відчули цей живий мазок, фактуру, цю гру світлотіні, і вони вже закохані в неї, хочуть ще. Це естети, вони керуються власними відчуттями.

А щодо тенденцій, то завжди актуальним є професійний живопис. В основному – пейзажі, місто і квіти. Коли художник постійно у творчому пошуку, малює нові сюжети, це і галереї цікавіше, і клієнти частіше заходять. Є тільки одиниці, які цікавляться абстрактним живописом.

– Ти сама не художник. Це є перешкодою в галерейному бізнесі чи, навпаки, незаангажований погляд є помічним?

Я не художник, і це добре. Добре для галереї, бо вважаю, що художники мають займатися своєю справою, а галеристи – своєю. Саме незаангажований погляд допомагає як клієнтові, так і галереї знайти спільну точку дотику, розуміння. Художник – особа чутлива і працює, в першу чергу, з внутрішнім світом. А галерист має орієнтуватися на відвідувача, відчути його внутрішній світ, його потреби.

– Хто виховував і виховує твій художній смак?

В основному це люди, які оточують мене.

– Що для тебе найтяжче у спілкуванні з клієнтами галереї?

Коли вони переконані, що знають, чого вони хочуть, але насправді не знають цього. Це найважче. Такі випадки потребують багато зусиль, щоб відчути, що насправді потрібно людині.

– Ваш сімейний бізнес розширився на Львів. Чи є сенс контактів з галереями з інших міст для взаємовигідного обміну? Наскільки Франківськ є помітним на арт-ринку України, на твій погляд?

Сенс співпраці між галереями є завжди. Це, передусім, обмін досвідом та спільні пошуки вирішення проблем, обмін виставками та клієнтами. Стосовно загальноукраїнського арт-ринку, імена франківських художників є завжди помітними, ще з часів «Імпрези».

– В чому феноменальність франківського мистецького середовища, як вважаєш? Я про художників.

Що ти маєш на увазі: людські якості чи мистецькі? Якщо перше, то це середовище відкрите, люди щирі, з ними легко працювати, вони завжди йдуть на контакт. А якщо брати в мистецькому плані, то можна сказати, що люди дуже потужні, тут скупчення особливої енергії.

– Що для тебе є табу в цьому бізнесі? На що ти ніколи не підеш?

Найперше табу – це не йти на компроміс із якістю. Час від часу до мене звертаються нові автори, щоб виставити свої роботи на продаж у галереї. Я тільки за, щоб люди займалися творчістю, підтримую різні мистецькі ініціативи. Але якщо роботам бракує майстерності, освіти чи це просто копії та немає авторської ідеї, раджу працювати ще. Якщо назвався художником – маєш цим жити, а твори мають відбивати в собі це життя. Можна бути непрофесійним художником, як-от Буяк чи Мойсей-Гасюк, але їхні картини – цікаві і живі для мене.

Ще одне табу для мене – я не намагаюся «втюхати» людям товар. В першу чергу, я стараюся продати їм те, що вони хочуть. Інколи ми з клієнтами можемо витратити не одну годину, поки підберемо саме те, що треба, іноді – навіть до кількох днів. Важливо, щоб людина відчула, що саме цю картину їй треба додому чи саме ця рамка має бути тут.

– Який живопис найближчий тобі? Назви улюблених художників – як франківських, так і взагалі.

Живопис, якщо він добрий, то близький мені. Це може бути і реалістичний, і фігуративна абстракція, і чиста абстракція, і не тільки живопис. Список улюблених художників буде дуже великий, і нам не вистачить ні часу, ні сторінок на це.

– Сама не пробуєш малювати? Такі ж вчителі поряд…

Я не художниця, але все можливо.

– «Цмок» в останні два роки почав перетворюватися на своєрідне арт-середовище на кшталт колишньої «Химери», особливо коли поночі все випадає на вулицю Курбаса. Може, на основі «Цмоку» варто це середовище розвивати в щось більше? ЦСМ же закрили…

Це не в останні два роки, так було завжди, від відкриття «Цмоку», вже майже 10 років. У нас збираються не тільки митці, а й їхні шанувальники. Мене це дуже тішить. Чи варто розвивати в щось більше? Ну, час покаже…

– Хто з’явився, хто відійшов від «цмоківського» кола? Чому так сталося?

З’явилось дуже багато людей, і постійно з’являються нові. До нас приєднується і молоде покоління митців, а відійшли хіба ті, кого вже немає. Або хтось виїхав за кордон чи за межі Франківська, але коли ці люди приїжджають, то завжди навідуються в «Цмок».

– Як бути музою для всіх?

Якщо хтось вважає мене музою, то це запитання не до мене.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ